Розділ 15. Я боюсь цього

Страх прийшов уночі — як він завжди приходить, без запрошення і без попередження.

Ірина прокинулась о другій і довго лежала в темряві, дивлячись у стелю, і відчувала, як у грудях щось не те. Не болить — просто тисне. Як рука, яка м'яко, але впевнено тримає тебе на місці і каже: стоп. Ти знаєш, що це таке.

Вона знала.

Це було те саме відчуття, яке вона пам'ятала ще з двадцяти чотирьох, коли вони з Андрієм щойно познайомились і вона зрозуміла, що закохалась. Тоді теж — ніч, темрява і те відчуття падіння без опори. Тільки тоді воно видавалось захоплюючим. Зараз — просто лякало.

Бо вона знала, чим закінчуються падіння.

Ірина встала. Пішла на кухню, поставила чайник. Дивилась у вікно на темне місто і намагалась бути чесною із собою — що рідко їй давалось, але іноді — після другої ночі, коли навколо тихо — виходило.

Він їй подобається.

Не «цікавий клієнт», не «зручний знайомий через дітей», не «непогана людина». Він їй подобається — як людина, яка дивиться прямо і говорить прямо, і не намагається здаватись кращою, і вміє бути поруч без слів, і у якої є слабке місце, і він сам про нього розповів.

Це страшно.

Бо вона вже знає, як це починається. І знає, як закінчується. Спочатку — зупинились у дворі, поговорили. Потім — каву разом. Потім — «ти можна сподіватись на тебе». Потім — звикаєш. Потім — він стає тією частиною дня, без якої щось не те. І от тоді — коли вже звикла, коли вже впустила — все може зруйнуватись.

Бо люди йдуть. Навіть ті, які обіцяють залишитись.

Ірина налила чай. Сіла.

Але він не обіцяв залишитись. Він не обіцяв нічого. Він просто — є. І говорить «я вже тут», коли твоя машина не заводиться. І приходить з йогуртами, «бо краще своє». І дивиться так, що хочеться відвернутись, але не хочеться.

Це не менш страшно.

Може, навіть страшніше.

Вона взяла телефон. Написала Олені — знаючи, що та вже спить, знаючи, що відповідь прийде вранці: «Олено. Мені страшно».

Три слова. Ірина, яка ніколи нічого не писала посеред ночі, написала три слова.

Поклала телефон.

Виглянула у вікно.

Де-не-де в будинках навпроти ще горіло світло — кімнати нічних людей, ранніх пташок, тих, кому теж не спиться. Місто вміло тримати тих, кому не спиться.

Вона повернулась до ліжка о третій. Лягла. Закрила очі.

Подумала: добре, що він не знає. Добре, що між нами ще нічого не сталось. Ще можна зупинитись. Ще не пізно бути просто знайомими, просто батьками дітей-подруг, просто клієнтом і бухгалтером.

Поки нічого не сталось — все безпечно.

Вранці Олена відповіла о сьомій двадцять — раніше, ніж зазвичай приходила на роботу.

«Через кого?»

Ірина дивилась на це питання і думала, що заперечення зараз виглядатиме безглуздо.

«Ковальчук».

Довга пауза. Потім:

«Іди сьогодні не в той ліфт. Іди пішки. Подихай».

Ірина засміялась — тихо, сама собі. Олена і її поради.

Але на роботу сьогодні вона взяла пішки — не в метро, а через парк. Повільно. Дивилась на каштани, які якраз починали цвісти — пишні, білі, непотрібно красиві для звичайного ранку.

Думала: страх — це ще не привід не жити.

Але ще й — страх — це не дурниця. Страх — це досвід. А досвід треба поважати.

Максим зателефонував о дев'ятій ранку. По роботі — лист від постачальника, форс-мажорний протокол, всі документи вчасно.

— Дякую, — сказала вона. — Я підготую папери.

— Добре. — Пауза, коротка. — Як ти?

Ірина трохи завмерла.

— Нормально. Чому питаєш?

— Просто. — Ще одна пауза. — Вчора ти виглядала... трохи не так.

— Як «не так»?

— Не знаю. Далеко.

Вона дивилась у вікно.

— Думала про щось, — сказала вона нейтрально.

— Ясно.

— Про роботу, — додала вона, і це, звичайно, була неправда, і вони обоє, мабуть, це відчули.

— Добре, — сказав він. — Бережись.

— Ти теж.

Поклала трубку.

Бережись. Такого він ще не говорив.

Дрібниця. Просто слово. Але воно залишилось і тихо сиділо в куті, не заважаючи, але й не зникаючи.

Ірина відкрила файл. Почала друкувати.

Страх — це ще не відповідь. Це лише питання.

На питання треба знайти відповідь. Не зараз — але знайти.