Розділ 14. Його минуле

Понеділок почався з того, що в офісі прорвало трубу.

Це метафора сезону, вирішила Ірина — не буквально, але символічно: все те, що тримається під тиском, рано чи пізно знаходить собі вихід. У даному випадку — злива в коридорі третього поверху, бригада сантехників і переїзд частини відділу в переговорну.

— Це ти Ковальчука накликала, — сказала Олена, влаштовуючись із ноутбуком на краю чужого столу. — Він будівельник, і одразу тут все почало ламатись.

— Корисна спостережність, — відповіла Ірина.

— Не дякуй.

Максим зателефонував о десятій — по роботі, щодо кошторису. Ірина відповіла чітко, коротко, по суті. Поклала трубку.

— Ти з ним вчора говорила? — запитала Олена.

— У суботу. Він приходив по Катю.

— І як?

— Як завжди.

— Іро. — Олена повернулась до неї. — Мені ввечері Настя написала, що бачила вас разом у п'ятницю біля школи, у суботу — ви з дітьми, і загалом ти останнім часом менше дратуєшся, коли він телефонує.

Ірина підняла очі від ноутбука.

— Настя не має чим зайнятись?

— Настя дуже спостережлива людина.

— Настя — сорока.

— Але права, — м'яко сказала Олена.

Ірина не відповіла. Але і не заперечила. Що саме по собі вже було відповіддю.

У середу Максим прийшов в офіс і цього разу попросив зустрітись за межами офісного формату.

— Є питання, — сказав він, — які краще обговорити не тут. Якщо у вас буде час після роботи.

Ірина дивилась на нього.

— Це щодо проекту?

— Частково.

«Частково» — нове слово в його словнику. Зазвичай він говорив «так» або «ні».

— Добре. О шостій я вільна.

Вони зустрілись у кав'ярні за квартал від офісу — маленькій, тихій, де грав джаз і пахло корицею. Ірина прийшла першою, замовила каву, сіла біля вікна. Він прийшов рівно о шостій — без запізнень, як завжди.

— Замовити щось? — запитала вона.

— Чорну каву. — Він сів навпроти.

Ірина підкликала офіціанта. Коли принесли, вони якийсь час сиділи мовчки — але тепер це мовчання трохи відрізнялось від кухонного. Тут було більше відстані — не між ними, а між приватним і... чим? Вона сама не знала, як це назвати.

— По проекту, — почав він, — є складність. Субпідрядник затримує постачання матеріалів. Ймовірно, прострочимо один з технічних дедлайнів. Хочу попередити вчасно, щоб ви підготували документи для форс-мажорного протоколу.

— Зрозуміла. Потрібен лист від постачальника.

— Буде. Я вже запитав.

— Добре. — Ірина записала. — Що ще?

Максим узяв чашку.

— Я хочу сказати тобі щось, — сказав він, і перехід на «ти» відбувся природно, без попередження. — Не по роботі.

Вона нічого не сказала. Чекала.

— Я не дуже вмію в такі розмови, — сказав він. — Попереджаю.

— Я бачу.

— Ти бачиш. — Він поклав долоні на стіл. — В суботу ми говорили про Ольгу. Я сказав, що ми різні і що вона хотіла гучно, а я ні. Це правда. Але не вся.

Ірина слухала.

— Я не був простим, — сказав він. — Я багато працював. Не залишав часу. Думав, що якщо забезпечую — значить, все добре. А вона хотіла присутності, а не забезпечення. — Пауза. — Я зрозумів це надто пізно.

— Навіщо ти мені це кажеш?

Він подивився на неї.

— Бо ти мала право знати, — сказав він просто. — Якщо ти думаєш про мене як про людину, з якою можна спілкуватись... — він зробив паузу, вибираючи слова, — ...то маєш знати, що я не ідеальний і де саме моє слабке місце.

Ірина дивилась на нього.

— Ти говориш це всім, з ким «спілкуєшся»?

— Ні. — Відповідь без жодного вагання.

Вона відклала ручку.

— Максиме.

— Так.

— Ти справді не вмієш у такі розмови.

— Я казав.

— Але говориш те, що думаєш. — Вона подивилась на нього. — Це вже рідкість.

Він не відповів. Просто дивився.

— Я теж не ідеальна, — сказала вона нарешті. — Я занадто контролюю. Занадто плануюю. Не вмію просити допомоги. Будую стіни і потім дивуюсь, чому тихо. — Вона підняла погляд. — Тому я зрозуміла тебе.

— Слабке місце?

— Слабке місце.

Мовчання — але зовсім інше. Не порожнє. Насичене.

— Чому ти переїхав до Києва? — запитала вона. — Не в інше місто, не в інший регіон.

— Тут є робота. Є розвиток. — Він трохи помовчав. — І... я хотів туди, де ніхто не знає, яким я був. Де можна бути іншим.

— І яким ти хочеш бути?

Він думав кілька секунд. По-справжньому думав.

— Присутнім, — сказав він нарешті. — Для Каті. І взагалі.

Ірина кивнула.

— Це добра мета.

Вони допили каву. Офіціант поміняв свічку на столику поруч — зовсім маленька, але від неї ставало трохи тепліше в цілій кав'ярні.

— Я радий, що ти допомогла з шкільним заходом, — сказав він, коли вони вже збирались. — Не тільки через Катю.

— Через що ще?

Він подивився на неї так, як дивився тоді — коли вона сміялась у дворі. Трохи довше, ніж треба.

— Тому що ти була там, — сказав він.

Це звучало просто. Але в простоті було стільки, що Ірина не знала, що з цим зробити.

Вона одягла куртку. Вони вийшли разом на вулицю, де вже темніло і пахло весняним дощем.

— До завтра, — сказала вона.

— До завтра.

Вона пішла в один бік, він — в інший. Вона не обернулась. Він, мабуть, теж.

Але вона дуже хотіла.