Розділ 13. Тиха розмова

У суботу дівчатка зайнялись своїми справами — тобто зачинились у кімнаті і видавали звуки, характерні для будівництва чогось масштабного і надзвичайно важливого. Данило пішов на тренування. Ірина приготувала обід і якраз збиралась взятись за прання, коли Максим постукав у двері.

Він зайшов, поставив на кухні пакет — два йогурти, сік, якийсь печиво.

— Навіщо? — запитала вона.

— Катя любить оті йогурти, а у нас закінчились.

— Я б знайшла чим пригостити.

— Знаю. — Він сів на своє місце. — Але краще своє.

Ірина не стала сперечатись. Поставила чайник і сіла навпроти.

Вони якийсь час мовчали — не незручно, а так, як буває між людьми, яким більше не треба заповнювати тишу для вигляду.

— Вчора написала про Катю, — сказала вона нарешті. — Ти не відповів нічого більше.

— Що треба було відповісти?

— Нічого. — Вона склала руки на столі. — Просто... часто після таких розмов люди відчувають потребу щось пояснювати. Чи виправдовуватись.

— Я не маю що пояснювати.

— Знаю.

Мовчання.

— Вона давно не бачила маму? — тихо запитала Ірина. Вона не планувала питати — воно вийшло.

Максим подивився у вікно.

— Три місяці. — Він помовчав. — Катерина — так звуть її маму, теж Катерина — вона зараз у Польщі. Роботу знайшла. Перетелефоновує, але... — він зупинився, — ...телефонний дзвінок не те саме.

— Розумію.

— Катя не скаржиться. Ніколи не скаржиться. Тільки іноді вночі заходить до мене і лягає поруч. І нічого не говорить.

Ірина дивилась на нього.

— І ти мовчите?

— Так. — Він відвів очі від вікна, подивився на неї. — Що тут скажеш.

— Нічого. Ти правильно робиш.

— Не знаю. — Він поклав руки на стіл — великі, спокійні руки, ті самі, що знають, як ремонтувати машини і малювати небо. — Іноді мені здається, що я недостатньо. Що вона потребує чогось, чого я не можу дати.

— Ти є. Це вже дуже багато.

— Ти теж так думаєш?

— Я знаю. — Ірина говорила тихо, але впевнено. — Соня і Данило — вони ростуть без батька поруч. Андрій бачить їх раз на два тижні. І всі питають, як я. Рідко хто питає, чи мені вистачає. Але я є. Щоранку, щовечора. І це важить більше, ніж будь-які ідеальні обставини.

Максим мовчав.

— Ти хороший батько, — сказала вона просто. — Катя це бачить. Навіть коли ти малюєш небо і занадто зосереджуєшся для неба.

Він хмикнув — той самий короткий звук, який вона вже навчилась розпізнавати як щось близьке до сміху.

— Ти пам'ятаєш все.

— Хороша пам'ять — один з недоліків бухгалтера.

— Не недолік.

Чайник засвистів. Вона підвелась, зробила чай. Поставила дві чашки на стіл.

— Розкажи мені про Харків, — сказала вона. — Не про переїзд. Про те, що там було до.

— До?

— До нової сторінки.

Він взяв чашку. Подивився на неї — оцінюючи, чи справді хоче знати.

— Будівництво, — сказав він нарешті. — Дев'ять років. Починав з нуля — буквально, займав гроші на перший об'єкт у дядька. Відпрацював за рік. Потім другий об'єкт, третій. Розростались.

— Жінка?

— Ольга. — Він сказав це рівно. — Ми познайомились, коли мені було двадцять вісім. Одружились за рік. Катя — ще через рік. Вона не хотіла, щоб я так багато працював. Я не вмів інакше.

— Це причина?

— Одна з. — Він відпив чаю. — Ми з нею дуже різні. Вона — тепла, відкрита, їй потрібні люди навколо, свято, гучно. Я — ні. І коли ти довго живеш поруч з тим, чого не розумієш, і людиною, яка не розуміє тебе — це стомлює обох.

— Ви мирно?

— Більш-менш. — Він трохи звів губи. — Ми не воювали. Просто в якийсь момент побачили, що вже давно живемо як два чемних незнайомці з однією дитиною.

Ірина кивнула.

— Знаю це відчуття.

Він подивився на неї.

— Ти теж?

— Так. — Вона грійла руки об чашку. — У нас було інакше — Андрій знайшов когось іншого. Але якби не знайшов... — вона помовчала, — ...ми б ще довго прожили разом і думали, що все нормально.

— Бо «нормально» легше, ніж правда.

— Так.

Мовчання.

— Іро, — сказав він раптом. Вперше на ім'я. Не «Савченко» — «Іро». Коротко і якось дуже природно, ніби давно так звертався.

Вона підняла очі.

— Ти часто думаєш про те, що було? — запитав він.

— Рідше, ніж раніше.

— Добре.

— А ти?

Він подумав.

— Думаю інакше. Не «чому так вийшло», а «що далі». Я не дуже вмію жити в минулому.

— Заздрю.

— Не треба. — Він поклав чашку. — Жити тільки вперед — теж не ідеально. Іноді треба оглянутись, щоб не повторити.

— Ти повторив?

Він тихо засміявся — по-справжньому, перший раз, коли вона чула це від нього.

— Поки ні. Але я лише два роки тут.

З кімнати долинуло дівчаче сміхотіння — гучне, щире.

Вони обоє обернулись туди. Потім переглянулись.

— Вони добре ладнають, — сказав він.

— Дуже, — погодилась Ірина.

— Соня схожа на тебе. Тільки відкритіша.

— Данило більше схожий на мене. Соня — сама по собі.

— Це гарно — коли дитина сама по собі.

— Так.

Вони сиділи ще трохи і говорили — без поспіху, без жодного «треба йти». Про дітей, про школу, про те, як важко пояснювати десятирічному хлопцю, що плакати — це не соромно. Він слухав і кивав, і говорив кілька слів у відповідь, і Ірина помічала, що йому цікаво — по-справжньому цікаво, не з ввічливості.

Коли він нарешті пішов — забрав Катю, яка прощалась із Сонею ще п'ятнадцять хвилин — Ірина прибирала чашки і думала про те, що сьогодні говорила більше, ніж зазвичай.

Значно більше.

І — що дивно — не пошкодувала про це.