Розділ 12. Тріщина в стіні

Тріщина з'явилась у п'ятницю ввечері — не там, де Ірина чекала, і не так, як планувала.

Вона поверталась з магазину пізно, бо затрималась на роботі, і вже в під'їзді зрозуміла, що щось не так — Данило мав дзвонити о сьомій, а телефон мовчав. Вона набрала сина, поки піднімалась пішки (ліфт скрипів так, що навіть Соня більше не хотіла в нього заходити), і він відповів відразу:

— Мамо, Соня плаче.

— Що трапилось?

— Не знаю. Вона зачинилась у кімнаті і плаче.

— Я вже вдома, іду.

Ірина зайшла, поставила пакети і пішла до Сониної кімнати. Постукала.

— Сонечко? Відчини.

Тиша. Потім слабке схлипування.

— Соню. Що сталось? Відчини мені.

Пауза. Замок клацнув.

Соня сиділа на ліжку, очі червоні, щоки мокрі. У руці тримала малюнок — один зі своїх, той самий, де мама в синій сукні під деревом.

— Що сталось? — тихо запитала Ірина і сіла поруч.

— Катя казала, що в неї немає мами, — сказала Соня. Тихо, надломлено. — Ну не має — вона є, але вона не живе з ними. І Катя сумує. Вона мені сьогодні розповіла.

Ірина мовчала. Слухала.

— І я почала думати... — Соня притиснулась до мами, — ...а якщо тати немає у нас. Ну він є, але він не живе з нами. І ти одна. І мені стало страшно.

— Чого страшно?

— Що тобі теж сумно. Як Каті. Тільки ти не кажеш.

Ірина обійняла доньку. Соня ткнулась носом у її плече.

— Мені не сумно, сонечко.

— Правда?

— Правда.

— Але тобі теж немає з ким. Тато — він наш, але він не твій.

З вуст семирічної дитини це прозвучало як точніше, ніж будь-яка доросла аналітика.

— У мене є ти і Данило, — сказала Ірина. — Це дуже багато.

— Але ми діти. Ми скоро виростемо.

— Колись, — усміхнулась Ірина. — Ще довго.

— Мамо. — Соня підняла голову і подивилась на неї — тими своїми великими очима, в яких ніколи не було ні нерозуміння, ні байдужості. — Ти не маєш боятись.

— Чого?

— Ну... — Соня підбирала слова, — ...бути щасливою. Можна ж бути щасливою.

Ірина дивилась на доньку.

Сім років. Сім — і говорить таке, від чого перехоплює горло.

— Можна, — сказала вона нарешті.

— Тоді чому ти не?

Ірина не знайшла відповіді. Притягнула Соню ближче, поцілувала в маківку.

— Я працюю над цим, — сказала вона нарешті.

Соня подумала і, схоже, прийняла це.

Уже пізно ввечері, коли діти спали, Ірина сиділа на кухні і пила чай — третій за вечір, що в її системі означало «думаю про щось важливе».

Вона думала про Сонині слова. Про Катю, яка сумує за мамою. Про Максима, який одного разу сказав «там залишилось мало сенсу залишатись» — і вона тоді подумала про бізнес, а тепер думала про інше.

Три роки один. З донькою, яка сумує. І яку він вважає сильнішою за себе.

Телефон лежав на столі. Вона взяла і без особливої причини написала йому:

«Катя сьогодні розповіла Соні про маму. Соня засмутилась. Хотіла попередити — може, Катя теж зараз переживає».

Відповідь прийшла через хвилину:

«Знаю. Вона мені казала. Дякую».

Ірина дивилась на «дякую». Потім написала:

«Вона добре тримається».

«Так. Краще за мене».

Ірина трохи затрималась на цих словах. «Краще за мене» — три слова, від яких чоловік, який ніколи не говорив зайвого, вперше показав щось дуже живе і дуже вразливе.

Вона написала:

«Діти взагалі частіше тримаються краще. Бо не знають, що треба ховатись».

Тиша кілька хвилин. Потім:

«Завтра Катя хоче до Соні. Якщо не проти».

«Не проти. О дванадцятій?»

«О дванадцятій».

І все.

Ірина поклала телефон. Закінчила чай. Помила чашку.

Ішла в кімнату і думала: це просто діти. Просто дружба між дівчатками. Просто зручний збіг, що живуть поруч і ходять в одну школу.

Але тріщина була. Вона її відчула.

Не в стіні зовні — всередині. Там, де Ірина давно замурувала щось живе і переконувала себе, що так спокійніше.

Спокійніше — так.

Але дитина намалювала їй посмішку, якої в неї нема. І ця дитина права.