Розділ 11. Діти все бачать

Данило спитав про нього в середу за вечерею.

Ірина якраз накладала борщ, і питання прилетіло між «подай хліб» і «чи є ще сметана» — так, як діти зазвичай і ставлять найважливіші питання: між іншим, ніби ненароком, щоб мама не встигла підготуватись.

— Той чоловік — Катин тато — він часто до нас приходить?

Ірина поставила каструлю на плиту.

— Двічі заходив. Це не «часто».

— Він заходить чи приходить?

— В чому різниця?

Данило пожав плечима — знову та батькова звичка, яка дрібниця, а жалить.

— Просто питаю.

— Заходить, — сказала вона. — По дорозі. Іноді.

— По дорозі куди?

— Данило.

— Що?

— Їж борщ.

Він їв. Потім:

— Він нормальний.

Ірина сіла на своє місце.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну... — Данило подивився в тарілку, — ...не такий, як деякі. Не пристає.

— Хто до тебе пристає?

— Ніхто. Я про дорослих взагалі. Деякі дорослі одразу починають: «о, Данило, ти великий вже, напевно спортсмен». А він просто сказав: «привіт». І руку подав. По-справжньому.

Ірина дивилась на сина. Десять років — це вже не маленький, але ще не той вік, коли навчаються ховати спостереження за байдужістю.

— Він тобі сподобався? — запитала вона обережно.

Данило подумав.

— Він не намагається сподобатись, — сказав він нарешті. — Це краще.

Соня, яка досі возилась зі своєю порцією і явно слухала, підняла голову:

— Я теж думаю, що він хороший. І Катя хороша. Ми вчора по телефону говорили сорок хвилин.

— Сорок хвилин? — Ірина здивувалась. — Ви щодня бачитесь у школі.

— У школі не можна так говорити. А по телефону можна.

Логіка семирічного стратега.

— І що ви обговорюєте сорок хвилин?

— Таємниці, — відповіла Соня і повернулась до борщу.

Ірина не стала розпитувати. Таємниці семирічних дівчаток — це окремий всесвіт, вторгнення в який нічого хорошого не приносить.

Але після вечері, коли діти пішли в кімнати, вона сиділа на кухні і думала про те, що сказав Данило: «не намагається сподобатись». Її син, десятирічний, побачив те, що вона намагалась не помічати.

Максим Ковальчук справді не намагався сподобатись. Не приносив квіток, не говорив компліментів, не стежив за тим, як він виглядає в чиїхось очах. Просто — приходив, говорив те, що думав, і йшов.

Це або ознака дуже вільної людини, або дуже самотньої.

Або — і того, і того.

Наступного ранку, ведучи Соню до школи, вона зустріла Максима біля входу. Він стояв і чекав — Катя, мабуть, пішла вперед.

— Доброго ранку, — сказала Ірина.

— Доброго. — Він подивився на Соню. — Нове волосся?

Соня заціпеніла від задоволення — на ній сьогодні були дві кіски, які Ірина заплела вранці з невластивою їй ретельністю.

— Мама заплела! — оголосила вона. — Мені подобається?

— Добре виглядає, — відповів він без усмішки, але з тим виразом, який означав «правда».

Соня практично засвітилась і побігла до входу.

Ірина і Максим залишились на секунду вдвох.

— Вчора Данило сказав, що ви «нормальний», — сказала вона. — Для десятирічного — це найвища похвала.

— Знаю. — Він трохи усміхнувся. — Катя теж так оцінює. Або «нормально», або «дивно». Між ними — ціла шкала.

— І де на шкалі «тато»?

— Залежить від дня. — Він замовчав на мить. — Здебільшого — нормально. Іноді — дуже дивно.

Ірина засміялась — тихо, ненавмисно.

Він подивився на неї. Так, ніби перший раз бачив — або перший раз дозволив собі подивитись.

— У вас гарний сміх, — сказав він.

Вона відразу стримала його.

— Не треба.

— Що «не треба»?

— Компліментів.

— Я не казав компліменту. Я сказав факт.

— Факт. — Вона підняла брову.

— У вас рідко бувають ненавмисні реакції, — пояснив він спокійно. — Зазвичай ви контролюєте, що показуєте. А сміялись не думаючи. Це — рідкість. Я помітив.

Ірина дивилась на нього.

Ось це і дратувало. Він помічав речі, яких вона не хотіла, щоб помічали. І говорив про них просто, без хитрості, ніби не розумів, що це занадто близько.

Або розумів. Але йому було байдуже до її стін.

— До побачення, Ковальчук, — сказала вона й пішла до входу.

— До побачення, Савченко, — почула вона за собою.

І цього разу вона точно знала, що він дивився їй услід.

Вечором вона зателефонувала мамі. Просто так — давно не дзвонила, і раптом захотілось почути її голос.

Мама жила у Вінниці, приїжджала двічі на рік, і кожного разу між ними відбувалась одна й та сама напівзакодована розмова: мама натякала, що Ірина «засиділась одна», Ірина відповідала, що все добре, мама зітхала і рекомендувала «хоч познайомитись з кимось», Ірина казала «мамо, стоп».

Сьогодні мама теж не стрималась:

— Ірочко, я не кажу нічого, але... ти молода жінка. Тридцять чотири роки. Діти підростуть — і що?

— І буду жити далі, мамо.

— Одна?

— Зі собою. Це не одна.

Мама помовчала.

— Ти щаслива?

Ірина відчула де жа вю. Олена запитувала те саме.

— Я в порядку, — сказала вона.

— «В порядку» і «щаслива» — різні речі.

— Мамо. — Ірина поклала ноги на диван. — Розкажи краще, як тато.

Мама розповіла про тата, про город, про сусідку Зіну, яка збирається виходити заміж в третє і чомусь питала в мами поради — «ніби я спеціаліст». Розмова перетекла в безпечне русло.

Але перед тим, як лягти спати, Ірина ще раз подумала про це питання.

«Щаслива?»

Вона дивилась у стелю.

Що-небудь відповісти на нього стало складніше, ніж тиждень тому.

Це теж помітила. І це теж було рідкість.