Розділ 9. Мені це не потрібно

Наступного ранку Олена прийшла на роботу з виглядом людини, яка має важливу новину і намагається не показати, як сильно хоче її розповісти.

— Що? — запитала Ірина, навіть не піднімаючи голови від документів.

— Нічого.

— Льоно.

— Я просто сиджу.

— Ти ніколи просто не сидиш. Говори.

Олена поклала лікті на стіл і подивилась на неї з тим виразом, який міг означати тільки одне: зараз буде щось про Ковальчука.

— Насті сказали, що він вчора запитував про тебе.

— Хто?

— Ковальчук. У Бондаренка в кабінеті. Запитав, давно ти тут працюєш і чи все у тебе нормально.

Ірина підняла очі.

— Що?

— Сам по собі прийшов з якимось питанням, і між іншим запитав. Насті Бондаренко розказав.

— Насті Бондаренко не варто розказувати речей, які вона потім переказує всьому офісу.

— Це правда. Але факт залишається фактом.

Ірина відклала ручку.

— Він допоміг вчора з машиною. Мабуть, просто перевірив, що все добре.

— Або цікавиться.

— Льоно. — Ірина дивилась на неї рівно. — Це клієнт компанії. Складний, вимогливий клієнт, якого я веду. Я не збираюсь...

— Ніхто нічого не збирається, — перебила Олена. — Просто кажу, що він запитав. Люди зазвичай не запитують про бухгалтерів, які ведуть їхні рахунки.

— Буває всяке.

— Іро. — Олена змінила тон — тепер він був тихіший, серйозніший. — Чому ти так реагуєш? Я просто розповіла факт, ти вже будуєш стіну.

Ірина помовчала.

— Бо мені це не потрібно, — сказала вона нарешті. Тихо, але твердо.

— Що саме «це»?

— Будь-що. Очікування, натяки, «він запитав» і «може, цікавиться». Мені не потрібне збудження з нічого. Я не підліток.

— Я знаю, що ти не підліток.

— Тоді не поводься, як шкільна подруга, яка переказує, хто на кого дивився на перерві.

Олена відхилилась на спинку крісла.

— Добре, — сказала вона спокійно. — Вибач. Більше не буду.

Ірина повернулась до документів.

Тиша.

Потім Олена сказала, тихо і без жодного глузування:

— Ти знаєш, що між «не потрібно» і «боюсь» є різниця?

Ірина не відповіла.

---

Того ж дня вони зустрілись у коридорі. Ірина виходила з переговорної, Максим ішов до виходу — повз неї.

— Добрий день, — сказала вона.

— Добрий. — Він зупинився. — Машина нормально?

— Так, дякую. Відремонтували.

— Добре.

Мовчання. Вона мала б іти — нарада закінчилась, треба повертатись до документів. Але щось трималось.

— Вам казали, що ви запитували про мене в директора? — сказала вона прямо. Без вступів.

Він не здивувався. Просто дивився на неї.

— Казали.

— Навіщо?

— Цікавився, чи давно ви тут. Більше нічого.

— Чому?

Пауза. Він трохи нахилив голову — так, ніби зважує, що відповісти.

— Тому що ви добре розбираєтесь у своїй справі, і я хотів знати, чи ви тут надовго, чи будете вести мій проект до кінця.

Ірина дивилась на нього.

— Це ділове питання?

— Так.

— Тоді ви могли б запитати мене.

— Вірно. — Він не вибачався, просто погодився. — Наступного разу запитаю вас.

Вона кивнула і пройшла повз.

Вже за кілька кроків зрозуміла, що він стояв і дивився їй услід — відчуття знайоме, не придумане. Не обернулась.

Вдома ввечері, поки Данило робив уроки, а Соня малювала, Ірина сиділа на кухні з чашкою чаю і намагалась зрозуміти, що її так дратує.

Не він.

Вона сама.

Точніше — та частина її, яка помічає. Яка відзначила, як він підхопив її за лікоть вчора — і одразу відпустив. Яка прорахувала чотири хвилини від дзвінка до появи. Яка запам'ятала «я вже тут».

Ця частина не спала. І це було проблемою.

— Мамо, — зайшла Соня, — я намалювала тебе.

Ірина обернулась. Взяла аркуш.

На малюнку — жінка в синій сукні стояла під великим деревом. Навколо сонце, квіти, птахи. Жінка посміхалась.

— Гарно, — сказала Ірина.

— Ти тут щаслива, — пояснила Соня серйозно. — Я намалювала тебе щасливою.

Ірина подивилась на малюнок. На ту посмішку, яку донька вигадала для неї — велику, від вуха до вуха, таку, якої Ірина давно не пам'ятала на власному обличчі.

— Дякую, сонечко.

— Ти повісиш на холодильник?

— Повішу.

Вона повісила. Вечором сиділа й іноді дивилась на цю синю жінку під деревом.

Дітям не можна брехати. Вони малюють правду.

Тільки яку правду намалювала Соня — ту, яка є, чи ту, яка має бути?