Розділ 8. Дивна допомога

Машина заглухла о сімнадцятій тридцять на пустирі між будівельним майданчиком і продуктовим ринком.

Це був один з тих моментів, коли Ірина дозволяла собі мовчки і дуже інтенсивно роздумувати про всесвітню несправедливість. Вголос вона, звісно, нічого не говорила — Соня сиділа на задньому сидінні і дивилась мультики в телефоні, і дитина явно не потребувала лексичного збагачення за рахунок маминих виразів.

Ірина спробувала завести ще раз. Двигун жалібно крякнув і замовк.

Ще раз.

Те саме.

Вона поклала руки на кермо і спокійно вдихнула. Добре. Ситуація неприємна, але керована. Треба зателефонувати в евакуатор. Де картка? У гаманці. Де гаманець? У сумці. Де сумка?

На роботі.

Ірина заплющила очі.

Гаманець, телефон — ні, телефон є — банківські картки — теж є, в телефоні. Добре. Виклик евакуатора — треба пошукати номер. Вона відкрила браузер і саме в цей момент телефон завібрував.

«Ковальчук» — на екрані.

Вона якусь мить дивилась на цей напис із відчуттям, яке навряд чи можна назвати чимось конкретним, але яке читалось приблизно як: «ну і що це тепер значить».

— Так? — відповіла вона.

— Ваша машина стоїть на пустирі за будмайданчиком?

— Стоїть.

— Бачу вас із камери об'єкту. Що сталося?

— Заглухла.

— Пробували завести?

— Двічі. Ніяк.

Коротка пауза.

— Зачекайте. Виходжу.

— Не треба...

Але він вже відключився.

Ірина відкрила рота, потім закрила. Потім знову відкрила. Потім вирішила, що зараз не час для принципів, і що евакуатор обійдеться дорожче, ніж визнати, що хтось може допомогти.

Максим з'явився за чотири хвилини — в куртці, без краватки, з тим самим зосередженим виглядом.

— Капот відчиніть.

Ірина відчинила. Він підняв капот, зазирнув. Вона вийшла з машини і стала поруч, тримаючи телефон — не тому, що збиралась кудись дзвонити, просто треба ж щось тримати в руках.

— Акумулятор? — запитала вона.

— Може бути. — Він щось потрогав, потрогав ще щось. — Як давно вам казали про технічний огляд?

— Навесні.

— Зараз квітень.

— Я знаю.

— І?

— Не встигла.

Він подивився на неї з-під капота. Не докоряючи — просто.

— Зараз спробуємо завести, — сказав він. — Сідайте.

Вона сіла. Він щось підключив, підійшов до її дверцят.

— Запалювання.

Вона повернула ключ. Двигун затарахкотів — нерішуче, кілька секунд, потім все ж завівся.

— Їдьте прямо на СТО, — сказав він. — Не вимикайте двигун, поки не доїдете. У вас СТО є?

— Є. На Мінській.

— Добре. — Він відступив, опустив капот.

— Дякую, — сказала вона.

— Зателефонуйте, коли там будете. Скажіть, щоб перевірили акумулятор і генератор.

— Я знаю, що сказати механіку.

— Знаю, що знаєте. Просто кажу.

Ірина дивилась на нього кілька секунд.

— Ковальчук.

— Так?

— Навіщо?

Він трохи нахмурився.

— Що «навіщо»?

— Ви вийшли, допомогли. Навіщо? Я ваш бухгалтер, не ваша знайома.

Він дивився на неї з тим виразом, який вона вже починала впізнавати — не здивований, не роздратований, просто такий, ніби питання його трохи бентежить своєю очевидністю.

— У вас дитина в машині, — сказав він нарешті. — І машина не заводилась.

— Я б викликала евакуатор.

— Знаю. Але я вже тут.

Нічого більше. Просто — «я вже тут». Без жодної патетики, без очікування вдячності.

Ірина відчула щось схоже на дискомфорт — не неприємний, а той тип дискомфорту, який буває, коли щось не вписується у звичну картину.

— Мамо, хто це? — пробудилась від мультиків Соня.

— Максим. Тато Каті, — відповіла Ірина.

— О! — Соня одразу ожила. — Привіт! А Катя теж тут?

— Ні, вона вдома, — відповів Максим. — Привіт, Соню.

— А ви нашу машину полагодили?

— Трохи допоміг.

— Дякую! — Соня сказала це з такою щирістю, що Ірина відчула докір сумління за власне кволе «дякую».

— Їдьте, — сказав він до Ірини. — СТО закриватиметься.

Вона кивнула і виїхала.

У дзеркалі заднього виду він стояв і дивився, як вона їде. Не помахав. Просто стояв.

— Він хороший, — сказала Соня із заднього сидіння.

— Ти вже казала.

— Тому що правда. — Пауза. — Мамо, а ти думаєш, що він хороший?

Ірина дивилась на дорогу.

— Поки не знаю, — відповіла вона чесно.

СТО підтвердило: акумулятор і генератор. Ремонт обійшовся в суму, яку Ірина занесла в голові в колонку «несподівані витрати місяця» — ту колонку, яка завжди була більша, ніж хотілось.

Вдома, поки діти вечеряли, вона написала Максиму коротке повідомлення: «СТО підтвердило. Дякую за допомогу».

Відповідь прийшла через п'ять хвилин: «Добре».

Просто «добре». Жодного «нема за що», жодного «звертайтеся». Просто — добре. Підтвердження, що отримав, не вимагаючи нічого натомість.

Ірина поклала телефон і якусь мить сиділа, дивлячись у вікно.

Вона звикла, що люди або чекають вдячності, або відмовляються від неї занадто голосно — «та що ти, нічого такого, не варто». Максим просто взяв «дякую» і поставив крапку.

Дивна людина.

Дуже дивна.