Розділ 7. Чоловік, який дратує

На наступному тижні він зателефонував ще тричі.

Перший раз — щодо кошторису на портал. Другий раз — щодо уточнення термінів авансового платежу. Третій раз — і це Ірину здивувало найбільше — щоб сказати, що записав Катю до секції Ліщука і що тренер справді серйозний, як вона й казала.

— Навіщо ви мені це повідомляєте? — запитала вона.

Коротка пауза.

— Просто сказав, що зателефоную.

— Ви не казали.

— Казав. Сказав: зателефоную.

Ірина прокрутила в пам'яті їхню розмову на подвір'ї. Він справді написав номер тренера і сказав: «зателефоную». Вона не думала, що він мав на увазі — їй.

— Ясно, — сказала вона нарешті.

— Данило задоволений тренером?

— Данило — дитина. Він задоволений, коли є м'яч і є гра.

— Розумна позиція.

— Це не позиція. Це факт.

Він помовчав.

— Ви завжди так говорите?

— Як?

— Точно. Без зайвого.

Ірина трохи здивовано підняла брову, хоча він не міг цього бачити.

— Хтось мені вже казав щось схоже про вас.

— І як ви це сприйняли?

— Як дратівливу характеристику.

Він коротко хмикнув. Не засміявся — саме хмикнув, і в цьому була якась непідробна реакція.

— До побачення, Савченко.

— До побачення.

Вона поклала трубку і подивилась на Олену, яка сиділа навпроти і не приховувала, що слухала.

— Він телефонував щоб сказати, що знайшов тренера? — з'ясувала Олена.

— Схоже, так.

— Це ж... мило.

— Це просто інформація.

— Іро. — Олена підперла щоку рукою. — Ти не вмієш брати, так?

— Що «брати»?

— Ну от — людина зробила щось маленьке, просто так, і ти одразу: «це просто інформація». Не можеш просто прийняти як є?

Ірина відкрила рот, щоб заперечити, і раптом зрозуміла, що Олена, можливо, права.

— Може, він просто ввічливий, — сказала вона натомість.

— Може. — Олена посміхнулась. — Але ввічливі люди зазвичай кажуть «дякую» і «будь ласка». Ковальчук, судячи з твоїх описів, не дуже в це вірить. Він радше телефонує, щоб сказати, що зробив те, що обіцяв.

— І що в цьому особливого?

Олена подивилась на неї довго.

— Те, що більшість людей не роблять того, що обіцяли.

---

У четвер Ірина зіткнулась з ним буквально — вийшла з рогу вулиці і майже врізалась в нього грудьми. Він підхопив її за лікоть рефлекторно — і відразу відпустив.

— Вибачте, — сказала вона.

— Я не дивився куди йду, — відповів він.

Вони стояли посеред тротуару. Ранок, вісім тридцять, вона з дітьми — Соня тримала її за руку, Данило ішов трохи попереду. Максим був сам, з кавою в паперовому стакані і в темній куртці, яка явно бачила і кращі часи.

— Ви тут живете? — запитала вона.

— Я тут будую. — Він кивнув у бік будівельного майданчика за рогом — Ірина щодня проходила повз, але ніколи не зупинялась. Паркан, крани, шум. — Щоранку заїжджаю до початку.

— Ви самі приходите на об'єкти?

— Завжди.

— Думала, що власники компаній цим не займаються.

— Я займаюся. — Він відпив кави. — Ваш?

Ірина обернулась — Данило зупинився і дивився на них.

— Данило, — покликала вона. — Підійди.

Хлопець підійшов. Подивився на Ковальчука спокійним оцінюючим поглядом — тим самим, яким Ірина часто дивилась на нових людей.

— Це Максим... — вона запнулась, бо досі звертались тільки за прізвищем.

— Ковальчук. Максим. — Він подав хлопцеві руку. Серйозно, без зменшувальних суфіксів і розцяцькованих «привітик».

Данило потиснув — теж серйозно.

— Данило.

— Знаю. Катя розповідала. Каже, ти добре грав у п'ятницю.

Данило трохи здивувався.

— Ми просто так гралися.

— Вона однаково кажу «добре».

Данило подивився на маму, потім знову на Ковальчука.

— Катя ваша дочка?

— Моя.

— Вона хоче в нашу команду. Тренер Ліщук каже, що дівчаток не беруть.

— Я знаю. — У Максима голос не змінився, але щось у ньому зрушило — трохи. — Знайдемо їй іншу секцію.

— Шкода, — сказав Данило. Не з жалю — просто констатував.

— Так, — погодився Максим. — Шкода.

Соня за цей час встигла залізти на низький паркан поруч і дивилась звідти на Ковальчука з незворушним зацікавленням семирічної дитини, яка оцінює нову людину.

— Ви будівельник? — запитала вона.

— Будую.

— А що будуєте?

— Тут — великий будинок. Де багато квартир.

— А в ньому буде ліфт?

— Буде.

— Новий? — Соня явно думала про щось конкретне.

— Новий.

— А то у нас ліфт старий і скрипить. Ми з мамою завжди ходимо пішки на п'ятий, бо мама каже, що він може застрягти.

Максим поглянув на Ірину.

— Розумна мама.

Ірина відчула, що взагалі-то мала б щось заперечити — але не знайшла що.

— Нам треба йти, — сказала вона натомість. — Школа.

— Звичайно. — Він відступив.

Вони пішли. Ірина пройшла метрів п'ятдесят, перш ніж Соня потягнула її за рукав:

— Мамо, він хороший.

— Чому ти так думаєш?

— Він слухав мене, коли я говорила. Деякі дорослі не слухають. Просто кивають.

Ірина нічого не відповіла.

З дітьми не посперечаєшся — вони помічають те, що дорослі навчились не помічати.

---

У п'ятницю він знову з'явився в офісі.

Цього разу прийшов без попередження — Настя лише сказала «там Ковальчук» і він вже заходив.

Ірина підняла голову від ноутбука.

— Добрий день. У вас питання?

— Є. — Він поклав на стіл аркуш. — Кошторис, який ви надіслали — тут позиція «технічна підтримка протягом року», п'ятнадцять тисяч. За що саме?

— За оновлення системи, усунення помилок, консультації.

— Розпишіть докладніше.

— Це стандартна позиція...

— Я знаю, що стандартна. Я прошу розписати.

Ірина поклала руки на стіл. Подивилась на нього.