Розділ 6. Він знову тут

Ірина побачила його на шкільному подвір'ї.

Вона прийшла забирати Соню в п'ятницю раніше, ніж зазвичай — нарада скасувалась, і вперше за тиждень у неї з'явилось зайвих сорок хвилин. Стояла біля воріт, тримала телефон і намагалась дочитати лист від клієнта, поки навколо шуміли діти, що виплескувались зі шкільних дверей у весняне надвечір'я.

А потім підняла очі і побачила його.

Ковальчук стояв метрів за десять, біля старого каштана, який займав половину подвір'я вже, мабуть, останні сто років. Стояв і дивився на вхід — не на неї, просто в бік дверей. Руки в кишенях. Той самий вираз — зосереджений, без зайвих емоцій.

До нього підбігла дівчинка. Років дев'яти, темноволоса, схожа на нього тим самим різким рисунком обличчя — тільки значно веселіша. Обхопила за пояс, щось сказала. Він нахилився до неї, і те, що відбулося з його обличчям — Ірина не встигла розгледіти детально, але це було щось на зразок того, як закритий бутон несподівано розкривається. Швидко, ненадовго.

Він посміхнувся доньці.

Ірина помітила це і відвернулась.

— Ірино Василівно! — Із дверей вилетіла Соня, розчервонілась після якоїсь гри, з розплетеною косою і радісно збудженим виглядом. — Ти рано!

— Нарада скасувалась.

— Клас! — Соня підскочила, потім зупинилась і обернулась до кількох дівчаток, з якими, судячи з усього, щойно грала. — Мені треба йти! Па!

Вони вже повертались, коли почулось:

— Катю, ти знайомилась з новою дівчинкою?

Це Ковальчук говорив до своєї доньки. Вони стояли зовсім поруч тепер — Ірина просто не розрахувала маршрут до воріт.

Дівчинка — Катя — подивилась на Соню і посміхнулась.

— Ти Соня? Мені Оля про тебе розповідала.

— Ага. — Соня відразу загорілась. — А ти в якому класі?

— У третьому «б».

— А я в другому! Але ми на перерві разом граємо, правда?

Ковальчук стояв і дивився на цей обмін інформацією з виглядом батька, якому набагато зручніше мовчати, поки діти самі домовляються. Потім підняв очі на Ірину.

— Савченко, — сказав він. Просто прізвище. Не «добрий день», не «здрастуйте».

— Ковальчук, — відповіла вона так само.

Секунда мовчання.

— Ваша? — він кивнув на Соню.

— Моя.

— Моя — Катя.

— Я помітила. Схожа на вас.

— Усі кажуть. — В його голосі не було ні гордості, ні заперечення — просто факт.

Вони обоє дивились на дівчаток, які вже обговорювали щось із неймовірною серйозністю — судячи з жестів, йшлося про якесь дуже важливе правило гри.

— Вона давно тут навчається? — запитала Ірина.

— З вересня. Ми переїхали.

— Звідки?

— З Харкова.

Ірина кивнула. Нічого більше не запитала — вона вміла не ставити зайвих питань. Це взагалі була одна з її найкорисніших якостей.

— IT-відділ відповів? — раптом запитав він.

— Щодо порталу?

— Так.

— Відповів вчора. Два тижні можливо, але додаткова вартість буде.

— Скільки?

— Я надішлю кошторис на початку наступного тижня. Ще уточнюю деталі.

Він кивнув.

— Добре.

Мовчання. Не незручне — просто порожнє, як пауза між реченнями.

— Мамо, — Соня потягнула її за руку, — ми можемо взяти Катю до нас? Ми хочемо пограти.

— Катя їде додому з татом.

— Ми могли б зайти ненадовго, — несподівано сказала Катя і підняла очі на батька. Великі, темні, дуже переконливі очі. — Тату?

Ковальчук подивився на доньку. Потім — на Ірину.

— Не треба ставити людину в незручне становище, — сказав він до Каті. — Люди мають справи.

— У мене є справи, — підтвердила Ірина. — Але якщо Катя хоче зайти на годину — це не проблема. Ми живемо поруч, на Богатирській.

Вона і сама не зрозуміла, чому це сказала. Може, тому що Катя дивилась так, як дивляться діти, які хочуть дружити і ще не навчились приховувати це. Може, тому що Соні явно теж хотілось. А може, просто тому, що «ні» без причини — не в її характері.

Ковальчук дивився на неї кілька секунд.

— Добре, — сказав він нарешті. — Тоді і я зайду. Забрати її через годину.

Ірина злегка здивувалась, але нічого не показала.

— Як хочете.

Вони пішли всі разом — дівчатка попереду, батьки позаду, метрів за два одне від одного. Діти щебетали без зупину. Дорослі мовчали.

— Ваш син теж тут навчається? — запитав він раптом.

— Данило? Так, четвертий клас.

— «А» чи «б»?

— «А». А чому...

— Катя згадувала хлопця Данила. Кажуть, добре грає в футбол.

— Він старається. — Ірина трохи зм'якшилась — завжди, коли говорили про дітей.

— Вона хоче на футбол. Я поки не знайшов секції.

— На Щусєва є хороша. Тренер Ліщук — серйозний, але чесний. Данило вже рік там.

Він дістав телефон і щось записав.

— Ліщук на Щусєва, — повторив він. — Зателефоную.

Ірина дивилась, як він пише, і думала, що цей чоловік дуже незручний. Не в поганому сенсі — а в тому, що з ним важко відчувати байдужість. Він не намагається подобатись, не посміхається без причини, не заповнює паузи порожніми словами. Просто є — конкретний, незручний, занадто присутній.

Як гвіздок у взутті. Дрібний, але ігнорувати не вийде.

Вдома дівчатка одразу зникли в Сониній кімнаті. Ірина зайшла на кухню ставити чайник. Ковальчук залишився в коридорі — не зайшов далі, не роздягнувся, просто стояв.

— Присідайте, — сказала вона через плече.

— Я ненадовго.

— Каву?

Пауза.

— Якщо не складно.

Вона поставила дві чашки. Він зайшов на кухню, сів — не там, де вона зазвичай сідала, а на крайньому стільці біля вікна, так, ніби вибрав місце, з якого можна бачити вихід. Стара звичка, можливо — або просто хтось, хто завжди займає позицію, а не просто місце.

Ірина поставила каву на стіл.

— Цукор?

— Ні.

Вони сиділи і пили каву мовчки. З кімнати Соні долинало дівчаче сміхотіння і якийсь рішучий стукіт — схоже, вони будували щось масштабне.