Розділ 5. Ще один день вижити

Середа видалась такою, що вже о десятій ранку Ірина відчувала, ніби прожила цілий тиждень.

Почалося з того, що Соня прокинулась і заявила, що в неї болить живіт і вона не піде в школу. Ірина поклала долоню на лоб — не гаряча — і запитала, де саме болить. «Скрізь» — відповіла Соня, очима і голосом демонструючи рівень страждань, які в лікарській термінології, мабуть, класифікувались би як «несумісне зі шкільним математичним диктантом».

— Сьогодні контрольна? — запитала Ірина.

Соня помовчала рівно секунду довше, ніж треба.

— Не знаю.

— Соню.

— Може, маленька.

— Вставай. Таблетку від болю в животі дам, підеш у школу.

— Ну Мамо!

— Соню.

Донька встала з виглядом мученика.

Данило, тим часом, не міг знайти фізкультурну форму. Шукали разом п'ятнадцять хвилин — знайшли під ліжком у згорнутому стані, в якому вона, схоже, пролежала з минулої середи. Ірина тихо подихала, але промовчала — є бої, які варто відкладати на вечір.

На роботу вони всі виїхали на сім хвилин пізніше, ніж треба, Ірина пропустила свій звичний потяг метро і в наступному їхала стоячи, затиснута між чоловіком з рюкзаком і жінкою з великою сумкою.

В офісі з'ясувалось, що термін здачі квартального звіту перенесли на четвер. Тобто на завтра. Про це Ірина дізналась із листа, який прийшов увечері в понеділок, коли вона вже не перевіряла пошту.

— Бондаренко відправив о дев'ятій вечора, — похмуро зауважила Олена. — Ніби ми тут живемо.

— Дехто живе, — відповіла Ірина і відкрила таблицю.

— Ірино Василівно, — зазирнула в кабінет секретарка Настя, яка, за загальним переконанням, знала все про всіх і при цьому завжди виглядала так, ніби нічого не знає. — До вас Ковальчук телефонує. З'єднати?

— По якому питанню?

— Каже, щодо договору.

Ірина поклала ручку.

— З'єднайте.

— Слухаю вас, — сказала вона, взявши трубку.

— Ковальчук. — Голос у телефоні був такий самий, як і особисто: без зайвих передмов. — Я відправив листа Бондаренку щодо порталу. Він сказав, що це треба узгоджувати з вами.

— Він вам так сказав?

— Дослівно: «вирішуйте з Савченко». — Пауза. — Отже, я вирішую.

— Пане Ковальчук, впровадження онлайн-системи — це не моє рішення. Я можу підготувати технічне завдання і передати в IT-відділ.

— Скільки часу займе?

— Тиждень-два на технічне завдання. Місяць на впровадження, якщо без затримок.

— Місяць — багато.

— Це стандартний термін.

— Я не питав, який він стандартний. Я сказав, що це багато.

Ірина відкинулась на спинку крісла. Кинула олівець на стіл.

— Пане Ковальчук, я розумію, що ви звикли, щоб все відбувалось у ваших темпах. Але в нашій компанії є процедури, і я не можу...

— Скільки потрібно, щоб зробити за два тижні?

Вона замовкла.

— Що?

— Якщо питання в ресурсах — скільки потрібно? Я готовий оплатити додаткову роботу.

Ірина мовчала секунду. Потім ще одну.

— Я уточню в IT і перетелефоную.

— Добре.

Він відключився. Без «дякую», без «до побачення». Просто — відключився.

Ірина дивилась у трубку.

— Ну що? — Олена підняла голову.

— Хоче портал за два тижні.

— І?

— Каже, що заплатить.

Олена присвиснула. Потім подивилась на Ірину з тим виразом, який означав: «кажи, що думаєш по-справжньому».

— Він мене дратує, — сказала Ірина.

— Я помітила, — відповіла Олена. — Але скажи: чим саме?

Ірина задумалась. Це було добре питання — «чим саме». Не тим, що він грубий. Він не грубий — він лаконічний. Не тим, що вимогливий — вимогливий клієнт це нормально. Не тим, що дивиться так, ніби бачить більше, ніж ти хотіла б показати...

— Тим, що ніколи не каже зайвого, — відповіла вона нарешті.

Олена злегка здивовано підняла брову.

— Це... не найпоширеніша причина роздратування.

— Знаю, — буркнула Ірина і повернулась до звіту.

Після обіду зателефонувала вчителька Соні.

— Ірино Василівно, Соня сьогодні на контрольній плакала.

Ірина заплющила очі.

— Плакала?

— Під час завдання. Казала, що живіт болить. Ми, звісно, не примушували, але вона все ж написала. На двійку.

— Я зрозуміла. Дякую, Наталю Сергіївно.

Вона поклала телефон і посиділа хвилину, дивлячись у стіл.

Двійка — не кінець світу. Але Соня плакала. Ірина вранці сказала: «таблетку від болю в животі дам і підеш». Вона не сказала: «розкажи мені, чого ти боїшся». Не сказала: «я розумію, що тобі страшно, давай разом повторимо».

Просто — таблетку і вперед.

Добра мати.

Вона відправила Олені повідомлення: «Мушу вийти о четвертій, завтра доробляю звіт вранці, добре?»

«Звісно. Все гаразд?»

«Так. Просто треба».

Соня вийшла зі школи з опухлими очима і зробила вигляд, ніби нічого не сталося. Ірина забрала її, і вони їхали метро мовчки. Вдома, поки Данило робив уроки, Ірина сіла поруч з донькою на дивані.

— Розкажи, — сказала вона просто.

Соня спочатку мовчала.

— Ти злишся, — сказала вона нарешті, не дивлячись на маму.

— Ні.

— Ти злишся, що я отримала двійку.

— Я не злюся. Я хочу зрозуміти.

Пауза.

— Я не вивчила. — Соня підтягнула коліна до грудей. — Я мала вчити в суботу, але тато прийшов, і я забула, а потім вже не хотіла. — Вона подивилась на маму. — Вибач.

Ірина дивилась на маленьке засмучене обличчя і відчувала ту дивну суміш — ніжність і втому, тепло і легкий тягар. Материнство — це взагалі така штука, яка не вміщається в жодне просте слово.

— Ти не вибачаєшся за двійку. Двійку виправиш. — Ірина трохи притягнула доньку до себе. — Ти вибачаєшся за те, що не сказала мені правду вранці?

Соня кивнула.

— Ось за це — прийнято. — Ірина поцілувала її в маківку. — Завтра після школи сядемо і повторимо. Добре?