Розділ 3. Я більше не вірю

Олена жила в однокімнатній квартирі на сьомому поверсі, і з її вікна було видно половину Оболоні. Вона любила цей вид, любила своє одиноке незалежне життя і любила говорити, що їй так краще — що вона вільна, як птах, що не розміняла себе на компроміси. Ірина їй вірила. І трохи заздрила цій впевненості.

Сама вона так не вміла.

Вони сиділи на кухні з пляшкою рожевого вина і тарілкою сиру — Олена завжди тримала сир для таких випадків, бо, за її словами, «немає проблеми, яку не можна обговорити під хороший камамбер».

— Отже, він знову приїхав. — Олена підняла свій бокал. — Без попередження.

— Без попередження.

— І що сказав?

— Що хоче переїхати ближче.

Олена тихо свиснула.

— Он як.

— Ага.

— І ти?

— Що — я? — Ірина відпила вина. Тепле, злегка солодке, якраз таке, щоб трохи розм'якшити вузол під грудьми. — Сказала, що нам нема про що говорити.

— Правильно. — Олена кивнула з видом судді, який виніс справедливий вирок. — Хоча...

— Льоно.

— Що?

— Не «хоча».

— Я просто кажу...

— Я знаю, що ти кажеш. — Ірина підняла очі. — Що він батько моїх дітей. Що люди змінюються. Що може варто дати шанс. — Вона відклала бокал. — Правильно?

Олена помовчала.

— Правильно, — визнала вона нарешті. — Але я також розумію, чому ти так не думаєш.

— Бо я там була. — Ірина опустила погляд на свої руки. — Я знаю, як це виглядає зсередини. Він іде — не фізично, просто іде кудись у себе, і ти відчуваєш, що говориш зі стіною. Не кричиш, не сваришся — просто говориш, і стіна мовчить. А потім виявляється, що поки ти говорила зі стіною, він знайшов когось, хто говорив з ним по-іншому.

Тиша.

— Вона тривала довго? — тихо запитала Олена. — Та інша.

— Вісім місяців. — Ірина вимовила це спокійно. Навіть занадто спокійно — так, як говорять про факти давно минулого, які вже не палять, але все одно лишають слід. — Я дізналась випадково. Знайшла повідомлення. Він не намагався особливо ховати — може, підсвідомо навіть хотів, щоб я знайшла.

— Іро...

— Ні, не жалій. — Вона підняла бокал знову. — Я вже пережила. Просто... розумієш, найгірше було не те, що він був з нею. Найгірше було те, що я не здивувалась. Коли побачила — перша думка була не «як він міг», а «ось воно». Ніби я давно знала, що щось не так, просто не хотіла дивитись.

Олена мовчала, слухала.

— Ми прожили разом дев'ять років. — Ірина дивилась у вікно, де мерехтіли вогні міста. — Познайомились у двадцять два, одружились у двадцять чотири. Я думала, що знаю його. Думала, що ми — команда. Що є речі, на які можна спертися. — Вона трохи усміхнулась — невесело. — Виявилось, що підлога, яка здається твердою, може бути з картону.

— Але ж не всі такі.

— Знаю.

— Олексій, наприклад...

— Льоно. — Ірина глянула на неї. — Не треба.

— Я просто...

— Я знаю, що ти просто. Ти хочеш мені добра. — Ірина поклала руку на Оленину. — Але я не готова. І справа не в Андрії. Справа в тому, що я не хочу знову ставати людиною, яка не здивувалась. Не хочу ще раз прийти до того місця, де ти відчуваєш, що любиш хмару — всі бачать, яка вона гарна, але в руках не втримати.

— Може, просто не той чоловік був.

— Може. — Ірина відпила вина. — Але я більше не хочу перевіряти.

Вони помовчали. Де-не-де в місті сигналила машина. У сусідній квартирі щось тихо грало — здається, джаз.

— Ти щаслива? — раптом запитала Олена.

Ірина не відповіла одразу. Задумалась — справді задумалась, без автоматичного «так, все добре».

— Я... спокійна, — сказала вона нарешті. — У мене є діти, є робота, є ти. Є своє місце, де я знаю кожен кут. Є розклад, якому я довіряю.

— Це не відповідь на питання.

— Я знаю. — Ірина злегка посміхнулась. — Але це чесна відповідь.

Олена дивилась на неї якусь мить, потім налила ще вина.

— Знаєш, що я думаю? — сказала вона. — Я думаю, що ти побудувала дуже гарний, дуже міцний будиночок. Стіни щільні, вікна зачинені, двері на замку. Всередині чисто, безпечно. — Вона підняла бокал. — І дуже тихо.

Ірина подивилась на неї.

— Тихо — це не погано.

— Ні. Але людина — не будиночок, Іро. — Олена відпила. — Будиночки не сумують.

---

Додому вона повернулась о першій ночі — трохи захмеліла від вина і від розмови. Заглянула до дітей: Соня спала, розкинувшись, ковдра сповзла — Ірина підтягнула її назад, провела рукою по м'якому дитячому волоссю. Данило лежав рівно, обличчям до стіни, в його кімнаті темно і тихо.

Вона постояла в дверях.

Ось її спокій. Ось те, що не зрадить.

Вже в ліжку, в темряві, вона прокручувала Оленині слова: «будиночки не сумують».

Ірина не сумувала. Вона просто... іноді відчувала порожнечу в тій частині грудей, де колись щось жило. Не боляче — просто порожньо. Як кімната після переїзду: стіни цілі, а відлуння є.

Це не сум. Це просто тиша.

Вона заплющила очі.

І спробувала не думати про те, що тиша буває різна.