Розділ 2. Колишній не такий вже і колишній

Андрій Савченко з'явився в суботу вранці, коли Ірина якраз намагалася прожити один з тих рідкісних ранків, коли нікуди не треба поспішати.

Вона стояла біля плити в старій футболці й джинсах, волосся зібране в недбалий пучок, і смажила млинці — Сонина улюблена страва. Данило ще спав. Соня сиділа на кухні й малювала в блокноті, мурмочучи собі під ніс якусь пісеньку. Крізь вікно лилося квітневе сонце, і все це виглядало настільки мирно, що Ірина навіть дозволила собі відчути щось схоже на задоволення.

Тоді задзвонили в двері.

Вона відкрила, думаючи, що це сусідка Надія Петрівна з черговим пирогом і черговою порцією порад про виховання.

Але це був Андрій.

— Привіт, — сказав він із тією своєю посмішкою, яку вона колись вважала привабливою. Тепер вона здавалася їй відрепетируваною, як усмішка адвоката перед складним клієнтом. — Я проходив повз...

— Ти живеш на Позняках, — сказала Ірина. — Ми на Оболоні. Це не «проходив повз».

Він знизав плечима. Він взагалі часто знизував плечима — така у нього була звичка, яка свого часу здавалась Ірині безтурботністю, а потім вона зрозуміла, що це просто спосіб уникнути відповіді.

— Можна зайти?

— Ні.

— Іро...

— Андрію. — Вона притримала двері, не відчиняючи ширше. — Якщо ти хочеш побачити дітей, ти попереджаєш заздалегідь. Ми домовлялися.

— Я хотів поговорити з тобою.

— Нам нема про що говорити.

— Мамо! — Із кухні долинув Сонин голос. — Млинці горять!

Ірина обернулася, потім знову подивилась на Андрія.

Він скористався цією секундою, щоб ступити через поріг.

Вона б'ю могла б його зупинити. Могла б. Але запах горілих млинців переміг.

— Тато! — Соня злетіла зі стільця, коли Андрій зайшов на кухню, і обхопила його руками навколо пояса. — Тату, ти прийшов!

І ось тут Ірина відчула те, що відчувала завжди в такі моменти: суміш злості й безсилля. Злилася на нього — що прийшов без попередження, що посміхається так, ніби нічого не сталося, що вміє бути чарівним рівно тоді, коли це йому вигідно. А безсилля — бо Соня дивилася на батька очима, в яких світилося таке чисте щастя, що вибити це щастя не піднялась би рука навіть у найлютішого ворога.

Не те що у матері.

Ірина мовчки зняла горілий млинець, викинула в смітник і почала ще один.

— Ти снідав? — запитала вона, не обертаючись. Голос рівний. Професійний. Голос людини, яка давно навчилась не показувати, що відбувається всередині.

— Ні, якщо чесно.

— Сідай. Млинці ще будуть.

Вона й сама не знала, навіщо запропонувала. Може, бо Соня дивилась так, що відмовити означало б скривдити дитину. Може, бо в цій квартирі він все ще знав, де лежать виделки і в якій шафі чашки. Може, просто тому, що два роки — це небагато, щоб стерти дев'ять.

Андрій сів. Соня влаштувалась поруч і почала розповідати про метеликів — вона розповідала про них усім підряд вже третій день. Андрій слухав, кивав, посміхався. Він умів слухати дітей — це в ньому Ірина завжди цінувала.

Якби тільки він так само вмів слухати дружину.

— Де Данило? — запитав він нарешті.

— Спить. У нього вчора тренування, він втомився.

— Футбол?

— Футбол.

Андрій кивнув. Між ними завис той особливий мовчазний діалог, який буває у людей, які прожили разом достатньо довго, щоб навчитись говорити без слів. Тільки тепер у цьому мовчанні було більше колючок, ніж тепла.

Соня нарешті побігла в кімнату за своїм блокнотом — показати татові малюнки. Вони залишились удвох.

— Ти не відповідаєш на дзвінки, — сказав Андрій.

— Я бачила. Не було часу передзвонити.

— Тижень.

— Зайнятий тиждень. — Ірина поклала млинці на тарілку і поставила на стіл. — Кажи, що хотів. Поки Соні нема.

Він подивився на неї. Довго. З тим виразом, який вона вже не могла читати так, як раніше — чи щиро, чи грає.

— Я думаю переїхати ближче, — сказав він нарешті. — До вашого району.

Ірина підняла очі.

— Навіщо?

— Щоб частіше бачити дітей. — Пауза. — І... не тільки.

— Андрію.

— Іро, я просто хочу...

— Андрію. — Її голос був тихий, але в ньому була та сама сталь, яку вона відточувала два роки. — Ми розлучені. Все, що стосується дітей — будь ласка, домовляємось. Все інше — не обговорюється.

Він відкрив рота.

— Не треба, — сказала вона раніше, ніж він встиг почати. — Я знаю, що ти скажеш. Що ти змінився. Що зробив висновки. Що тоді все було не так, як здавалося. — Вона взяла свою чашку кави. — Може, все так і є. Але це вже не має значення.

— Чому?

— Бо я більше не чекаю.

Він мовчав. На його обличчі промайнуло щось — не образа, скоріше розгубленість людини, яка тільки зараз усвідомила, що двері справді зачинені.

— Ти одна, — сказав він нарешті, і в цьому не було жорстокості — радше констатація факту. — Вже два роки.

— Я не одна. У мене є діти.

— Ти розумієш, що я маю на увазі.

— Розумію. — Ірина підвелася, взяла свою тарілку. — І ти розумієш, що я тобі відповіла.

Прийшла Соня з блокнотом. Прокинувся Данило — вийшов на кухню, побачив батька, зупинився на мить у дверях, і в очах у нього було щось, що Ірина не могла розшифрувати. Не радість, як у сестри. Щось складніше.

Він підійшов, сказав «привіт», взяв яблуко і сів за стіл.

Андрій пробув ще годину. Показував Соні щось у телефоні, говорив з Данилом про футбол — той відповідав односкладово, але відповідав. Ірина прибирала кухню і намагалася не думати про те, що він сказав.

«Ти одна».

Так, одна. І що з того?

Одна — не означає нещасна. Одна — означає вільна від обіцянок, які не виконуються. Від очікувань, які розбиваються. Від того смутного відчуття о другій ночі, коли лежиш поруч з людиною і відчуваєш, що вона далеко — настільки далеко, що між вами ціла прірва, а не кілька сантиметрів матраца.

Ірина знала це відчуття добре.