Розділ 1. Життя за розкладом

Будильник о шостій тридцять — це не просто звук. Це вирок.

Ірина Савченко відкрила очі рівно за секунду до того, як телефон заволав своє «дзінь-дзінь», ніби підсвідомість давно змирилася з тим, що сон — це не право, а тимчасова пільга. Вона простягнула руку, вимкнула будильник і ще хвилину лежала нерухомо, дивлячись у стелю.

Стеля була звичайна. Біла. Без жодних сюрпризів.

Ірина цінувала це.

— Мамо! — голос Соні прорізав тишу квартири, мов ніж крізь масло. — Данило зайняв ванну і не виходить!

— Я чищу зуби! — відгукнувся Данило з-за зачинених дверей. — Це займає час!

— Ти там вже двадцять хвилин!

— Зуби потребують уваги!

Ірина заплющила очі. Порахувала до трьох. Підвелася.

День почався.

Вона рухалася кухнею, як добре налагоджений механізм: чайник — увімкнути, хліб — у тостер, йогурти — дістати з холодильника, бутерброди для школи — зібрати. Руки робили все самі, поки голова вже прокручувала список на день: звіт до десятої, нарада о дванадцятій, забрати Соню о шістнадцятій, Данило сам — він вже великий, десять років, може дійти. Потім вечеря, уроки, душ, якщо встигне — може, книга перед сном. Хоча ні. Швидше за все, просто впаде і все.

Так виглядали всі її дні. Впорядковані. Передбачувані. Безпечні.

Вона навчилася знаходити в цьому спокій.

— Мамо, а де моя червона кофта? — Соня з'явилася на кухні з вирахом на маленькому рожевому обличчі. Сім років, волосся скуйовджене, одна шкарпетка на нозі, другої немає.

— В шафі, на другій полиці.

— Я дивилась.

— Погано дивилась.

— Мамо!

— Соню. — Ірина поклала бутерброд на тарілку і повернулася до доньки. — Іди подивись ще раз. Уважно. Вона там.

Соня зникла, бурмочучи щось собі під ніс. Ірина легко підозрювала, що бурмотіння стосувалося несправедливості світу загалом і мами зокрема.

Данило вийшов із ванної зі свіжим виглядом людини, яка щойно прийняла душ, хоча ніхто його про це не просив.

— Я поснідаю пізніше, — оголосив він, вхапав яблуко зі столу і рушив назад до кімнати.

— Данило. — Голос Ірини був тихий, але в ньому було щось таке, що зупиняло навіть найзавзятіших десятирічних хлопців. — Сів і поснідав. Зараз.

Він поморщився, але сів.

Ірина налила собі каву. Перший ковток — майже медитація. Єдині тридцять секунд за ранок, які належали тільки їй.

Телефон завібрував.

Вона глянула на екран і відчула, як щось в грудях злегка стиснулося — не боляче, скоріше як стара звичка, від якої ніяк не відвикнеш. Андрій. Колишній чоловік дзвонив уже втретє за тиждень, і кожного разу вона дала собі слово відповісти, і кожного разу просто дивилась, як екран гасне.

Сьогодні теж.

— Хто дзвонить? — запитав Данило, жуючи тост.

— Нікого важливого. — Ірина поклала телефон екраном вниз.

Данило подивився на неї так, як дивляться діти, коли знають більше, ніж говорять. Він був схожий на батька — темне волосся, сірі очі, вміння мовчати красномовніше, ніж більшість людей говорить. Ірина іноді ловила себе на тому, що дивиться на сина і бачить там ту людину, яку давно намагалася не згадувати.

Але Данило — це Данило. Він її, і тільки її.

— Тато хоче нас бачити, — сказав хлопець, не питаючи. Констатуючи.

— Він вам напише сам. — Ірина взяла свою чашку. — Допивайте, виходимо за двадцять хвилин.

Соня прибігла назад із тріумфом переможниці — у червоній кофті і вже з двома шкарпетками.

— Вона лежала під светром! — оголосила вона, ніби це було велике відкриття.

— Я так і казала.

— Ти казала, що вона на полиці.

— Де лежала — там і полиця.

Соня відкрила рота, щоб заперечити, але побачила мамин погляд і вирішила, що сьогодні не той день для дискусій.

Мудра дитина.

На роботу Ірина їхала метро, як завжди. Могла б взяти машину, але в пробках витрачала б зайву годину, а година зранку — це святе. У метро можна було навіть думати. Або не думати. Просто стояти в товпі, відчувати рух поїзда і дозволити голові на якусь мить замовкнути.

Вона працювала бухгалтером у середній будівельній компанії вже шість років. Прийшла туди ще з Андрієм, ще в іншому житті, коли здавалося, що все складається саме так, як треба. Залишилася після розлучення, бо робота була стабільна, зручно розташована і колеги не ставили зайвих питань.

Її подруга і колега Олена Костенко зустріла її біля кавомашини з виглядом людини, яка щойно дізналася щось цікаве.

— Ти бачила нових клієнтів? — запитала вона замість привітання.

— Доброго ранку, Олено.

— Доброго, доброго. Ти бачила?

— Я щойно прийшла.

— Компанія Ковальчука. Великий підряд, будівництво житлового комплексу. Шеф вчора носився як укушений, підписували договір аж до восьмої вечора.

Ірина налила собі кави — другу за ранок, що вже саме по собі було тривожним знаком.

— І що?

— І те, що тепер ти будеш вести їхні рахунки. Шеф уже розподілив. — Олена зробила значну паузу. — Разом зі мною.

— Чудово. Значить, зайнята.

— Іро. — Олена поклала руку їй на плече з тим особливим виразом, який означав: зараз скажу щось, що тебе може роздратувати, але я все одно скажу. — Ти не цікавишся, хто такий Ковальчук?

— Ні.

— Максим Ковальчук. Тридцять сім років. Власник будівельної компанії, розлучений, дочка-школярка. — Олена підняла брови. — І, за словами Насті з приймальні, яка його бачила на підписанні, дуже... презентабельний.

— Олено.

— Що?

— У мене звіт до десятої.

Олена зітхнула з видом людини, яка кидає перли перед... ну, перед дуже зайнятою людиною.

— Ти ніколи не дозволяєш собі навіть зацікавитися.

— Я дозволяю собі робити свою роботу.

— Це не те саме.

— Для мене — те саме. — Ірина взяла чашку і попрямувала до свого столу. — І не забудь, що нарада о дванадцятій.

Вона сіла, відкрила ноутбук і поринула в цифри. Тут все було зрозуміло. Цифри не дзвонили вранці, не залишали, не обіцяли одного, а робили інше. Цифри були надійні.