Глава 10

Я лежала у своєму ліжку. Сон ніяк не йшов. Було якось не по собі, липко, дивно. З одного боку — ти ніби маєш радіти, бо у вас все добре… ну наче добре… а з іншого — тебе досі потрясає від усього, що сталося сьогодні. Від тієї огиди, що накотила. Від нього. Від себе. 

Я дивилася в стелю і думала: він був огидним. І водночас: але ж я його люблю.
Чи не люблю?
Та хуй його знає. Я вже нічого не можу зрозуміти. 

У своїй голові я створила ідеальний його — вигадала. Намалювала. Того, хто готовий заради мене на все, хто ніжний, добрий, теплий. Того, хто прийде, обійме, вислухає, хто скаже щось людське і не з’їде на бухло. 

А потім реальність. Той, який є насправді.
Хлопець, який зловживає алкоголем, мовчить до сраки, живе одним днем і чекає вихідних, щоб набухатися. Той, що говорить так, ніби йому блять п’ятдесят років, і ти поряд з ним відчуваєш себе малою дурною дитиною. 

Він дратував мене.
Все дратувало: як він щось питає, як він ходить, як сидить, як стоїть, як тупо затягується сигаретою, як одягається… до дрібниць, до останнього жесту.
Мені здавалося, що він став мені якимось огидним. Не тим, кого я кохала. 

Бо той, кого я кохала, жив тільки в моїй голові.
Той був милим, люблячим, теплим. Той не забивав на мої проблеми, не тіка́в у пляшку, не втрачав контроль над собою. Той був фантазією, персонажем, образом, якого я собі придумала, бо хотіла хоч когось любити. Бо хотіла, щоб любили мене. 

І найстрашніше — в якийсь момент я зрозуміла, чому він мене так лякав і водночас притягував.
Він чортово сильно нагадував мого тата. 

Не зовнішністю.
Голосом. Інтонаціями. Тими самими фразами, тими самими формулюваннями.
Тими самими паузами між словами. 

І мені ставало страшно.
Страшно й огидно, ніби я спілкуюся не з хлопцем, а з дорослим чоловіком, який прожив життя і просрав його в алкоголі. 

Я відчувала себе малою тупою дівчинкою.
І це було піздець як неправильно. 

Треш, звісно…