Глава 9

Ми йшли.
Куди йшли? Та хуй його знає. Просто брели околицею міста, ніби без мети. Вже темніло. Він був п’яним. Піздєць як п’яним. Ви навіть уявити собі не можете, наскільки сильно він був в говно. 

Я йшла поруч і відчувала сором. Не за себе — за нього. За цього алкаша, що плентувався біля мене й час від часу кричав:
— Господи, помилуй! 

Я лише сподівалася, щоб ніхто зі знайомих, блядь, не з’явився на горизонті. Бо це ж класика: щойно потрапляєш у максимально незручну ситуацію — бац, і тут вже хтось, кого ти знаєш. Ненавиджу такі моменти. Хочеться провалитися крізь землю й зникнути. 

Ми йшли.
Я тримала його за руку, бо реально боялась, що він зараз впаде під машину, в яму, у власну тінь — бо він спотикався кожні кілька метрів. 

Він молився. Обіцяв, що більше ніколи не буде пити.
Ага. Звісно. Він це каже щоразу. І щоразу не кидає. «Не можу», — каже.
Мені вже байдуже. У цей момент я не відчувала до нього відрази. Єдине, що мене дратувало — його молитви. 

Не подумайте, проти релігії я нічого не маю. Хочеш — молись.
Але нахуй мені в вухо оце все вигукувати?
Хочеш розмовляти з Богом — говори тихо. Або подумки.
Чи мені теж варто, коли мене накриє, стояти посеред вулиці та кричати Сатані про допомогу? І що це, блядь, дасть? 

Дорога тягнулася вічність. А йти ще було дохуя. Я була голодна, через це розколювалася голова. Але їсти не хотілося. Не зараз. 

Він щось мені говорив — про те, як мене цінує, що би він зараз без мене робив.
Ага, всі ви такі добрі, коли п’яні. А на тверезу голову слабо це сказати? Думаю я. 

— Ну скажи, дякую, що я не викинула тебе на вулицю і не змусила шукати дорогу самому, — відповідаю я. 

Ми йшли, і я сама не розуміла, чому я так не зробила.
Чому не викинула його на хуй одразу після того, як він упав у алкогольний ступор?
Навіщо я тягну його зараз за руку, щоб з ним нічого не сталося?
Навіщо? 

Він все одно нихуя не згадає вранці. Навіть «дякую» не скаже тверезим голосом.
Але я йду поруч.
Йду, бо все ще люблю його.
Яким би він ідіотом не був. 

Ми щось говорили, про щось згадували, сміялися з випадкових перехожих.
І час від часу я питала:
— Тобі вже краще? 

— Ніхуч, все ще вертольоти, — відповідав він. 

Ми йшли далі, не зупиняючись. 

— Ти мене вообще любиш? — питаю я. 

— Да, — каже він. 

— Пізда, — відповідаю в риму. Знаю, що зараз не час таке говорити, але все одно кажу. І відчуваю себе повною дурепою. 

Звісно, я не вірила, що він мене любить.
Він сказав це лише для того, щоб відчепилася.
Щоб не мучила його питаннями.
Я ж права?
Так же?
Так?.. 

Нарешті ми дійшли. Попрощалися.
Як завжди — короткі обійми і нічого більше.
Наче друзі. Лише друзі. 

Нескінченна дорога закінчилася, і я розвернулася, щоби піти додому.
Додому, де він був кілька годин тому.
В моїй кімнаті.
Зі мною. 

Я цього ніколи не забуду.