Глава 7

Я не знаю чому, але ще з дитинства мене чомусь тягнуло до персонажів, які бухали, курили, ковтали таблетки, робили все, що суспільство вважає саморуйнуванням. Такий собі фетиш, правда? У книжках це виглядало красиво: зламані, драматичні, ідеалізовані до неможливості герої. Але це в книжках. У житті все по-іншому. У житті така людина стоїть перед тобою, і раптом тобі вже не все одно, бо це не вигаданий персонаж — це він. 

Перший час наші стосунки здавалися… нормальними? Невинними, підлітковими. Тримаємося за руки — і ніби достатньо. Тільки мені, звісно ж, цього було мало. Чомусь я була впевнена, що стосунки — це постійні поцілунки, пристрасть, сцени як з фільмів. Але цього не було. І я це бачила. І мене це їло. 

І замість того щоб поговорити, я включила холодну суку. Дистанція, мовчання, байдужість — як самозахист, як покарання, як спроба повернути контроль. Чи покращило це щось? Та ні, тільки погіршило. 

Ми начебто пара, але ніби й ні. Ми разом, але мовчимо. Він говорить щось — а я наче слухаю, але гублюсь у своїх думках. Я не хотіла ігнорувати, я просто… завжди так робила. У школі я була тим другом, що мовчить і слухає, бо всі інші говорили за всіх. Я звикла бути фоном. А тут раптом треба було бути не фоном — бути людиною. Розповідати. Ділитися. Жити вголос. 

У своїй голові я сотні разів вела з ним розмови: про себе, про дитинство, про страхи, про мрії. Він сидів поруч, слухав, усміхався. У голові все було легко. В реальності — навпаки. Ми зустрічалися й мовчали. Або говорили з іншими, але не між собою. 

І я почала думати, що я щось зробила не так. Що образила його. Можливо, це правда — я ж могла вдарити його занадто сильно під час жарту, бо звикла так зі всіма спілкуватися. Я ж «така людина», ага. 

І я бачила, як наші стосунки йдуть на спад. Як ми перетворюємось на двох знайомих, які чомусь називають один одного «пара». І я була впевнена, що скоро він скаже:
«Ми розходимося». 

Іноді я сама хотіла це сказати перша. Написати. Заговорити. Втекти. 

Але цього не сталося.