Глава 5

Це мав бути звичайний день, такий самий, як усі інші. Я хворіла: горло дерло, соплі текли, голова гуділа — але універу на це, звісно, було похуй. На парах я мала бути як штик, бо інакше “прогули”, “активність”, “відвідуваність”.
Ага, блядь, активність, коли ти напівмертва. 

Через нежить у мене завжди слабшали судини. Достатньо одного чхання — і все, фонтан. Так і сталося цього ранку: я сиділа в ліжку, затискаючи ніс серветками, а кров текла й текла, ніби спеціально знущалася. Замість того щоб збиратися, я просто намагалася вижити. 

І думала: нахуя мені це все?
Може, ну його — не йти?
Все одно перша пара — лекція, на яку мені на сто відсотків похуй. Половини нашої гальорки теж не буде: хтось зліг, хтось має справи. Значить, нічого цікавого. 

То нащо я, зупинивши кров, все одно попленталася збиратися?.. 

Не знаю. Мабуть, звичка. 

Уже в автобусі я слухала музику в навушниках. Іронічно, блін: грала пісня про те, як дівчина закохалася у друга. Я сиділа, дивилась у вікно, і всередині було дивно спокійно. Так, ніби мені вперше за довгий час стало пофіг на все.
Спокій… але з тих, що ненадовго. 

Я дійшла до корпусу, вже потягнула руку до дверей — і раптом з будівлі просто вилетів він.
Обняв, ніби ми не бачилися тиждень, і, не даючи мені навіть слова сказати, потягнув на подвір’я курити. 

Ну окей. Ми завжди курили: перед парами, між парами, після пар, інколи навіть під час пар. Це було нашою маленькою традицією. Нічого особливого, наче. 

Ми відсиділи лекцію. Весь час я жартувала з ним, чіплялася, гралася в домагання — як завжди. Потім ще одна пара, теж нічого нового.
Наступною була фізра, на яку я не повинна була йти, бо хворію. Але йому казати “па-па” не хотілося. 

І раптом він каже:
— Після пар погуляємо? 

Я мало не охуіла. Він сам запропонував.
Ну окей. Погуляємо. Як завжди. Нічого особливого. 

Так я думала. 

Ми йшли, жартували ні про що.
— Нєт, — кинув хтось з нас.
— Мінєт, — відповів хтось із нас.
— Давай.
— А давай. 

Ми сміялися. Я була впевнена, що це просто прикол.
Ну бо це ж жарт, правильно?
Правильно?? 

Та вже за хвилину ми стояли в туалетній кабінці.
Мені здавалося, що ми зараз просто поржемо й вийдемо. Бо ну він же приколюється. 

— Ти ж по дівчаткам? — раптом питає. 

— Що? Я… ні… З чого ти взяв? — я навіть не зрозуміла, звідки це вилізло. 

— Ти сама казала. 

Ну звісно. З усіх моїх розмов він запам’ятав саме це одне речення. Типово. 

— Я не тільки по них… — сказала я. Голос трохи тремтів. Я не знала, від хвилювання чи від страху. 

Було ще якесь питання. Я вже не пам’ятаю.
А тоді він питає: 

— Я тобі подобаюся? 

І я кажу:
— Так. 

Це все, що я змогла видавити, перед тим як він мене обійняв. 

І все… попливло.
Все стало, ніби в тумані.
Я не вірила, що це реально.
Він жартує? Це розіграш?
Але його обійми були теплими. Справжніми. 

Ми стояли, притулившись одне до одного, і він мене поцілував. Не швидко, не різко — ніжно. Занадто ніжно, щоб це був прикол. А я… я навіть не дихала. 

Я думала, що на цьому все закінчиться.
Ми просто постоїмо, посміємося, і підемо гуляти далі.
І він уже забув, чому ми сюди зайшли. 

Так я думала. 

Але раптом він перестав цілувати мене.
Відсторонився зовсім трохи.
Подивився прямо в очі.
І в цьому погляді було щось… небезпечне. 

Ніби він згадав.
Ніби вирішив не зупинятися.