Глава 3

Ну що ж, усе сталося так, як я і думала, — подумалося мені, коли я лежала у своєму ліжку ввечері п’ятниці.
Ми добре спілкувалися, навіть занадто добре. Між парами гуляли, курили, він дозволив мені розмалювати йому всі руки — бо мені було просто нестерпно нудно на лекціях. Два дні я сиділа над тими клятими візерунками, ніби то був якийсь ритуал прив’язати його до себе. 

На третій день нашого знайомства ми пішли гуляти містом. Говорили про все підряд, сміялися, ловили якийсь свій вайб. Я тоді чимось отруїлась, мені було огидно, паскудно, але він… він зміг підняти мені настрій. І від цього став ще небезпечнішим. 

Хоча мені здається, що я поводилась надто нав’язливо. Неначе прилипла до нього, як жуйка до підошви. Не хотіла з ним прощатися. Хотіла, щоб він залишився, просто побув поруч ще хоч трохи. Але врешті ми попрощались — і в ту ж секунду я відчула до себе відразу. Таку гостру, таку різку, ніби хтось ударив мене зсередини. 

Я ледь не бігла додому. Хотілося випаруватися. Не існувати. 

Наступного дня все ніби обірвалося. Він прийшов без моїх «шедеврів» на руках — просто змив, навіть не сказавши. Ми перестали говорити так, як раніше. Він спілкувався з іншими, сміявся з іншими, ходив з іншими. А я… а я вчепилася за свої мрії зубами. Чомусь вірила, що між нами ще щось буде. 

А потім настав день, коли ми навіть не привіталися. Для нього я стала пустим місцем. Привидом. І, можливо, я сама у цьому винна: замість того щоб хоч щось сказати, хоч якось підійти, я просто мовчала. Сиділа поруч і мовчала, бо боялася зайвого руху, зайвого слова, зайвої надії. 

Вдома я знову лягла в ліжко і знову мріяла про нього. Уявляла його без одягу… уявляла нас. І ненавиділа себе за це.
Це повна лажа. Навчання навіть толком не почалося, а я вже хочу відрахуватись, тільки б не бачити його. 

Я заснула з цією думкою.

Але не все так погано, як здається в перший момент. Ця хуйня тривала недовго — тиждень, може два — і все ніби почало налагоджуватися. Ми знову почали спілкуватися. Просто як друзі, звісно. Робили якусь херню разом із компанією, дохуя сміялися, прикалувалися один над одним. Атмосфера стала теплою, навіть домашньою. 

З одного боку — ніби краще.
З іншого — я все ще закохана. Дере в середині так, що іноді не могла вдихнути нормально.
Піздець як закохана. 

Я чекала, коли мене хоч трохи попустить. Бо вічного кохання не існує, правда ж? Я маю рацію? Ну як можна так сильно любити одну людину? Це ж абсурд. 

Але мене не попускало ні на грам. Навпаки — спілкування ставало все ніжнішим, все дозволенішим. Поступово замість потиску рук при зустрічі та прощанні ми почали обійматися. 

І я тільки одне питала себе: 

«Ну і нахуя він мені це дозволяє?» 

Це ж дає мені надію.
Це ж робить мені гірше.
Це ж породжує думку, що може щось вийде… 

А насправді — це ж найчистіший брєд собачий.