Глава 2

Прийшовши додому, я зрозуміла одне: це піздець… справжній, без перебільшень. Весь день ходила ніби в тумані, а тепер реальність просто накрила мене хвилею. Ми спілкувалися. Він говорив зі мною. Але що, якщо це була звичайна ввічливість? Що, якщо він просто підтримав розмову, бо так треба?.. А я вже, як ідіотка, роздивляюся кожен його погляд, кожне слово, ніби вони щось значили. 

Весь вечір я не могла зупинити свій мозок. Він розганявся, як скажений поїзд: уявляв, фантазував, домальовував. Я бачила, як зізнаюсь йому у своїх почуттях, як він торкається моєї руки, як ми сміємося, сидячи десь на лавці, як він притискає мене до себе… Це збуджувало мене так, що навіть дихати ставало важко. 

Я закохалася. Ні, не так.
Я піздєць як закохалася.
По самі вуха, по саме дно, без шансів виплисти. 

Коли востаннє я це відчувала? Два роки тому? Три? Може, й більше. І тепер, коли нарешті щось ворухнулося в моїй душі, замість радості — тільки паніка. Бо нахуя я собі це придумала? Ми з ним ніколи не будемо разом. Я йому не скажу — ніколи. Він просто забудеться у натовпі мого життя, як і всі до нього. 

Поспілкувалися один раз. Один.
Та навіть після цього він, напевно, мого імені не знає. 

Максимум — ще кілька днів маленьких розмов, після яких мене плавно, ніжно, але впевнено перестануть помічати. Як завжди. Як кожного разу. Як я вже звикла. 

З цими думками я й заснула — якщо це взагалі можна назвати сном, а не якесь нервове відключення. 

Наступного ранку я піднялася з ліжка з таким виглядом, ніби мені зібралися вручити смертний вирок. Але зібралася. Продумала кожну деталь свого луку, кожну дрібницьку деталь образу. Бо якщо я можу хоч на міліметр бути ближчою до впевненості — то через порядок у дрібницях. 

Звісно, весь ранок я думала про нього. Звісно, знову фантазувала — навіть розуміючи, що це все повна херня. Але думки вперто поверталися до нього. Наче малі діти, що тягнуть за рукав, просячи уваги. 

Цього разу я не переплутала автобуси й приїхала вчасно. І він, як завжди, стояв там. Такий красивий, що аж стискало серце. Такий недосяжний, що хотілося сміятися з себе самої. Той, кому, як я була впевнена, на мене абсолютно похеру. 

Ми стояли утрьох: я, він і наша нова подруга-одногрупниця. Спілкувалися про університет, про очікування, про дрібниці життя. Я намагалася тримати себе в руках, але кожне його слово наче проходило крізь шкіру. 

Поступово до нас приєдналися інші, і ми всі разом рушили на пару — ніби нічого особливого. Але всередині мене щось продовжувало тремтіти, як перекинута склянка з водою, що ніяк не може втихомиритись…