Поліна

Нарешті той день настав, коли я можу поїхати в місто шукати роботу. Мене до себе запросила подруга, з якою я познайомилася на олімпіаді з біології. Вона сама живе в невеликій квартирі, тому що батьки поїхали на заробітки до Росії, а її залишили тут. Христя давно мене чекає, кожного дня набридає дзвінками та повідомленнями, пише мені по три рази на день. Мама взагалі не в захваті від цієї новини, точніше категорично проти. 
– Ти таки їдеш? – запитала сестра увійшовши в кімнату. – Я думала ти передумаєш та залишишся на літо вдома. 
Я подивилася в сумні очі Мирослави та міцно її обійняла. Моє серце дуже сильно забилося, ще б секунда і воно вистрибнуло б з грудей. Мені не хочеться залишати Рос тут одну, адже тато вже майже з нами не живе, навіть забрав деякі речі і налаштований остаточно переїхати до своєї Віки. Здається мама змирилася з цим, припинила влаштовувати скандали, спокійно говорить з татом, коли він до нас приходить. 
– Рос, я ж не назавжди їду. Ти можеш до мене приїжджати у будь який час. Не засмучуйся. 
– Як тут не засмучуватись? Скажи будь ласка. 
– Хочеш поїхали зі мною, у Христі вистачить місця для нас обох. 
– І що я там робити буду? Ти працювати підеш, у твоєї Христі теж свої справи є, ви ж не сидітимете зі мною цілими годинами, щоб мені сумно не було. Ні, дякую, я краще тут залишусь. 
– Як хочеш. Але якщо передумаєш ми зрадіємо. – сказала я і підійшла до вікна. Люблю тепло та літо, змогу купатися та ходити босоніж по траві, о п’ятій ранку піти до лісу, щоб сфотографувати сонце. Не розумію людей, які довго сплять. 
– Рос, а де мама? 
– Не знаю. – відповіла сестра, сідаючи на підлогу. – Мабуть пішла вже кудись. У неї ж є важливіші справи, а ніж провести тебе на автобус. 
– Зрозуміло. А я думала їй не байдуже на мене. Здається, вона навпаки радіє тому, що я на три місяці поїду з дому і не буду мелькати в неї перед очима. Я щиро надіялася її змінам після переїзду тата, але дива не відбулося. 
– І не відбудеться. – сумно відповіла Рос. – Наша мама не зміниться, вона така яка є. Тому потрібно з цим змиритися і жити далі. 
Поки я збирала речі, Рос сиділа біля мене та розповідала старі історії спостереження за мамою і тим чоловіком з яким вона зустрічалася. Сестра бачила як давно він підвозив маму додому, прощався з нею, адже мав кудись їхати на довгий період часу. Рос навіть сфотографувала їх на мій фотоапарат і забула мені про це сказати. 
– Чуєш, Рос. 
– Га? 
– Коли ти встигла зробити ці фото? 
– Не пам’ятаю. Випадково вийшло. Я просто хотіла зняти нічне небо, коли ти кудись вийшла, а сфотографувала маму і цього типа. Він і не знає, що ми в курсі, який в нього автомобіль і навіть те, як він виглядає. 
– І що з того? – запитала я, коли Рос сіла на підвіконня. – Яка користь, що ми знаємо його в лице? 
– Ну може побачиш цього придурка в місті, даси йому в око. – сказала Рос зареготавши на всю кімнату. 
Мені теж стало смішно від цього жарту. Мабуть, якби це сталося то я б точно не витримала і пробила йому колесо, щоб той придурок знав, що буває, коли влазиш у чужу родину і розбиваєш її на частини. Звісно так робити не зовсім правильно, але я думаю він би сильно не образився. 
Коли я зібрала всі необхідні речі, до прибуття автобусу залишалося ще більше ніж пів години. Рос від не бажання мене відпускати, ходить поруч та просить очима не їхати в те місто. Я б з радістю, але їду заради неї. Новини з лікарні не дуже втішні, точніше жахливі. Лікар наполягає на тому, що треба терміново робити операцію, інакше втрати зору не уникнути. Це для нас було справжнім потрясінням, адже інший спеціаліст говорив, що є покращення, не значні, але все таки є. А тут ми дізнаємося про операцію і у нас опускаються руки, бо часу мало, а грошей немає. Тих, які ми збирали на наше навчання не вистачить, тому їду працювати, щоб хоч чимось допомогти. Багато заробити мені не вдасться, проте це краще ніж нічого. Якби у мене була можливість, я б відала всі гроші світу, аби Рос була щаслива, а мама припинила ненавидіти всіх, хто на її думку винен у наших бідах.
На зупинку я пішла одна, адже мама не повернулася, а Рос не можна  перебувати довго на сонці. Автобус прибув із запізненням, з повним салоном людей. Добре, що мені дісталося місце біля вікна, бо я дуже люблю їхати і спостерігати за краєвидами. Поруч зі мною сиділа жіночка з сином, який весь час намагався торкнутися мого волосся. Ще йому подобалося йорзати свій трактор по моїй нозі і усміхатися, коли я дивилася на нього. 
– Як тебе звати? – запитала я у малого. 
– Юйко. Мені тли локи. 
– Його звати Юрко. – повторила мама хлопчика. 
– Я зрозуміла. – усміхнувшись відповіла я. 
– Юрко, куди ти їдеш? 
– До дідуся і бабусі в гості. Вони мене цєкають, бо дузе люблять. А ти куди їдес? 
– До подружки. 
– А як тебе звати? – хлопчик продовжував йорзати тракторець по нозі.
– Поліна. – відповіла я бешкетнику. 
Спочатку я не розуміла, чому малому так подобалось катати трактор по моїй нозі, але потім розговорившись з його мамою Мариною я дізналася, що хлопчик дуже любить блакитний колір і завжди звертає на нього увагу. Мої світлі джинси вочевидь нагадали дитині про його вподобання. 
– Як звати твоїх бабусю та дідуся? 
Юрко відразу після мого запитання подивився на маму. 
– Ну говори. Ти ж знаєш. – сказала вона своєму Юркові. – Ти забув? 
– Так. – похнюпившись відповів хлопчик. 
Марина у відповідь усміхнулася і міцно-міцно пригорнула до себе. Я дивилася на них та уявляла, як моя мама теж мене так сильно обіймає. Може в дитинстві у нас були нормальні стосунки, я не пам'ятаю, була сильно мала, щоб воно відклалося аж до сьогоднішнього дня. Зараз же ми з мамою наче чужі, говоримо тільки коли перетинаємося в будинку, вона не запитує як у мене справи, що нового в школі, чи здорова, чи поїла, з яким настроєм я прокинулася і чи взагалі спала. Я пояснюю собі таку поведінку з боку мами тим, що вона часто з Рос і їй більше потрібна увага та підтримка з боку рідної людини, але насправді мама відносилась до мене так само, коли у нас все було більш менш нормально. 
Всю подальшу дорогу я їхала граючись з Юрком його іграшками. Він дозволив взяти свій улюблений тракторець чим показав, що я йому сподобалась. Малий майже не припиняв їздити іграшковими автомобілями по моїй нозі, ще б пів години і на штанях з'явилися отвори, які зараз дуже модні. Цей хлопчик піднімав настрій всім, коли починав реготати від того, що я його лоскотала, адже він дуже її боїться. Марина навіть вигадала цікаву гру, якщо Юрко не хоче спати, вона бігає за ним по квартирі і сильно лоскочить і через кілька хвилин малюк втікає до кімнати та ховається під ковдру і засинає. 
– Бувай, Юрко, – сказала я хлопчику, коли виходила з маршрутки. –  Може ще побачимось. 
– Бувай. – відповів він махаючи долонькою, з якої не випускав трактор. 
На автовокзалі всюди багато людей, всі біжать, штурхають, кричать і вживають не нормативну лексику. Я стала на обочину і чекала поки прийде Христина та забере мене з цього жахливого місця. 
– Привіт-привіт. Ну нарешті ти припхалась, – горлопанила подруга за кілька метрів від мене. – Іди обійму. 
– Привіт. – я ледь видавила з себе ці слова. – Як ти? 
– Добре. Тебе чекала, навіть раніше встала, приготувала їсти, а то я вже кілька днів вдома не ночувала.