Частина II Вибір. «Залишити все як є, або щось змінити?»

Андрій

Минуло майже чотири місяці з моменту, коли я востаннє бачив її очі, тримав за руки, теплими пальцями куйовдив волосся та зазирав глибоко в серце. Так, минуло всього п’ятнадцять тижнів, а враження, що ціле століття, адже з кожною хвилиною нікчемного життя без неї, дірка всередині збільшується зі швидкістю потяга. Я кожної ночі хотів плакати, проте не міг, не було сліз. 
То була весна, коли я розпізнав дружину в морзі. Вона лежала вся в крові. Я до останнього думав, що то не Настя, але той кулон все пояснив. Які почуття тоді були? Найжахливіші. За секунду перед очима промайнуло все, що було пов’язано з нею. Мені не хотілося більше дивитися на сонце, лише піти за нею. Я хотів виконати це, але думка про помсту не дозволили зробити відчайдушний вчинок.
Як я потім дізнався вона була вагітна, носила під серцем мою дитину. Я чекав народження сина, як підлітки чекають випускного вечора, а люди похилого віку зустріч з дітьми після довгої розлуки. Ми уявляли, що підемо до лікаря аби подивитися як дитина росте в животику. Коли я поїхав на конференцію у Туреччину, то ще не знав про вагітність. Він відправив мене у те кляте відрядження. Ненавиджу його! Ненавиджу! Історія могла статися інакше, але та пропозиція поїхати замість Слави перекреслила все на нашому шляху, перетворила на уламки. Чому я погодився їхати в Анкару? Навіщо?....
Моя дружина була сенсом життя, без неї я не уявляв майбутнього і навіть наступний день на одинці, здавався мені пеклом. До зустрічі з нею світ був сірим, одноманітним, невиразним. Я існував, не жив. Коли вона підійшла до мене ближче і стала поруч міцно обійнявши, на небі розсіялись хмари і вийшло сонце. Я думав, що так буде завжди, до самої старості, аж поки небо не забере нас до себе, але все виявилось не так. Що ми зробили неправильно? Де зійшли з правильної дороги? На якому кілометрі двигун у нашого щастя поламався? Чому ми не помітили цього? Чому? Чому? Тепер єдине, що я можу зробити це запитувати у всіх навколо про речі, які не дають спати. Хоча вони все одно не знають відповіді, так само як не знаю їх і я.
Що мені робити далі? Хто скаже? Я залишився один на цій планеті зі своїм болем, страхом, відчаєм. Немає куди піти аби пригорнули, сказали приємні слова, просто вислухали, навіть якщо часу на розмови мало. Катастрофічно не вистачає людини, яка витре сльози, не вистачає хоча б когось, чужого, рідного чи незнайомця з сусіднього будинку. Будь-кого хто так само як і я зараз потребує підтримки. Хочеться бути не самотнім, але небо не запитало про мої побажання та забрало найріднішу. Мою Настю. Дівчинку з темно-каштановим волоссям карими очима, серцем, яке важило більше ніж вона сама. Це небо забрало все. Тепер у мене нікого немає. 
За що воно так зі мною? Краще б вже я опинився під тими колесами, а вона та наша дитина залишились живі. Але ж ні небо не таке добре, воно не упустить можливість в черговий раз розбити тебе на дрібні крихти. Так ось я розбитий, стертий в порошок. Я не живий. Я істота без душі. Та скоріше я предмет, який не здатен знову стати живим. Хоча якби у мене і був шанс переродитись, то не зробив цього. Мені не треба життя, коли кохана дружина лежить під землею. 
Знаєте як мені тепер важко прокидатися вранці і вимикаючи будильник який досі грає ту самісіньку пісню, що символізує звуки радості, збиратися та виходити на вулицю. Люди повсюди, ці незрозумілі обличчя, які дивляться одне на одного з огидою, ніби на голові у них купка смердючого сміття. Я не розумію чому в останній час, майже кожен кого я зустрічаю на своєму шляху бажає мені тільки погане. Невже я щось неправильно зробив? Скажи мені, Господи! Прошу не мовчи!!!!
А раніше був дзвінкий сміх, обійми з величезною щирістю, якої би вистачило аби огорнути всю землю в здовж та впоперек і я не помічав тієї злоби, яка присутня в людях. З нею кожна година життя була не просто часом, вона як маленький відрізок довгої рожевої стрічки з написом про важливе зберігалась у скляній банці, щоб ми дивилися і не забували якими зусиллями ми всього цього досягли.
Я стояв босоніж на кухні, дивлячись далеко за горизонт уявляв, як моя рідна дівчинка, підходить до мене і торкаючись м'якими руками моїх плечей цілує мене в щоку. Потім розплющивши очі, я витер сльози, тому що плакати від болю теж вже немає сил. Я подивився навкруги, моя квартира згасала так само як і згасало життя в моїй душі.
Пірнати з головою у море роздумів, задихатися від надлишку води в легенях і не прикладати жодних, найменших зусиль аби якось врятуватися, витягти своє майже неживе тіло на берег, або хоча б торкнутися кінчиками зморщених пальців ніг колючого від каміння, розбитого скла та сухих черепашок дна. Мої плечі несли тягар думок про те, що я міг щось змінити, встигнути штовхнути її на обочину та врятувати від гибелі. Але ж ні! Я не зумів цього зробити! Прокляття, чортовий автомобіль і той водій який ніби крізь землю провалився. Ненавиджу! Просто і всією душею ненавиджу!!!

Мені треба якось знайти сили, щоб почати шукати того покидька, проте поки що не дуже виходить. Єдине на що я здатен – це сидіти на дивані і дивитися в чорну стелю, яка всім своїм глибоким єством поглинає мене. Вона з’їдає доволі хороший зір, коли я хочу покінчити з цим, то втрачаю контроль під ногами, не можу поворухнутися, ніби вони прибиті до підлоги товстими цвяхами. Ось таке буває в житті, хоча я глибоко сумніваюся в тому, що моє існування тепер можна назвати життям.
Я привид. Моє тіло ніби є, але я не бачу його зовсім. Це всього лише оболонка з нутрощами, яка ледве витримує нести цей тягар. У мене немає душі, та й серце теж розбите. Воно працює автоматично, наче його навмисне поставили на таймер. Я сподіваюсь, що рано чи пізно цьому прийде кінець, адже не хочу більше так ходити. Навіщо гуляти вулицями цього міста, якщо з ним пов’язані такі речі. Тепер кожен будинок нагадує про неї, я не можу йти тими самими маршрутами, якими обожнювала ходити Настя, адже у кожній цеглині я бачу її білосніжне обличчя. Я не можу спати у нашому ліжку, пити з наших чашок, торкатися наших речей, не можу спостерігати як росте наша троянда. Мені боляче. Нестерпно боляче. Ця біль розриває моє тіло на дрібні ластики, ніби я якась ганчірка.
Мені здається, що я кожного дня відчуваю її присутність в кімнатах. Коли приходжу з вулиці то чую запах свіжих млинців, чаю з обліпихи, яку ми збирали у бабусі в садку, смак печива на язику. Невже я сходжу з розуму? Зі сторони виглядає саме так, а може і гірше. Перехожі починають боятися мене і  обходять, коли я мовчки стою посеред вулиці. Я не голився дуже давно, вони проводжають мене поглядами та тицяють пальцями, тому що схожий на безхатченка. Вони бояться, зневажають, жаліють. Люди ходять та дивляться на мене, а я незважаючи на них плентаюсь собі, куди бачать очі. Мені байдуже на них. Мені на все байдуже на себе, світ, своє життя, своє здоров’я, роботу, друзів, телефон який постійно дзвонить і не дає спокійно посидіти в самотності. 
Самотність тепер стала для мене більше ніж просто пусте словечко, котре так люблять говорити люди, у яких почався складний період в житті. Насправді ніхто не знає яка вона, ця самотність, коли по справжньому не зустріне її і відчує біль під ребрами. От тоді людина розуміє, що щось далеко не так, як було вчора. Я теж відчув подібне, коли остаточно зрозумів, що моя Настя ніколи не повернеться в нашу квартиру. Всі ці тижні я ходив з думкою, що моя дівчина десь відпочиває від мене з подругами, лежить на піску і п’є смачний коктейль, приміряє сукні чи куштує пиріг. Я хотів їй подзвонити, але згадав, що її телефон вдома, запевняв себе що забула, що скоро приїде з подарунком і ми разом підемо до аптеки купувати їй крем, бо вона сильно попекла плечі. Але ж ні, розум не такий наївний, він все чітко розуміє. Тепер я остаточно зруйнований і надії на покращення у мене більше немає. Чи варто після такої важкої втрати до чогось прагнути, моє серце ще не готове відповісти, можливо, його вже не існує, якщо я не чую серцебиття. Але якщо чесно зізнатися, то мені самому зовсім не хочеться щось робити, кудись йти, бігли, летіти. У мене немає сил просто встати зі стільця і піти на кухню чаю зробити чи зварити пакет магазинних вареників.
От так от виходить. Живеш, плануєш справи на день, готуєш сніданок, прибираєш сухе листя на підвіконні, протираєш вікна, радієш новому дню, виходиш на вулицю і не знаєш чи повернешся ти назад до будинку. Так було із моєю Настею. Якби хто знав, що так станеться, якби попередив, відмовив, врятував, вчасно прийшов на поміч. Якби все сталося по іншому. Якби. Але ні, дива не відбулося, ніхто не зміг його взяти і привести за руку на вулицю де сталася ця жахлива ситуація. 
Я сів за комп'ютер, відкрив свою електронну пошту і почав писати листа Насті, надіючись, що таким способом виплесну з себе хоч трохи болю. Я впевнений, що так чинити це божевілля, що вона ніколи його не прочитає, не відправить відповідь. Я пишу невідомо куди, пишу у космос чи на Марс, пишу аби не здуріти та не вистрибнути із вікна.