Орест

– Ей ти, обережніше там. – горлопанив я із-за прилавку. – Ці квіти коштують більше в п’ять разів ніж твій автомобіль, який дрібними частинами розсипається на ходу.
Сьогодні субота і мені привезли довгоочікувану партію нових сортів троянд, на які я чекав цілих два місяці. Ви уявляєте наскільки це довго для п’ятдесятирічного чоловіка? За цей час можна двічі відростити бороду як у монахів, або позбутися половини зубів, тому що дурна звичка їсти насіння кабачків стала шкідливою. Два місяці – це шістдесят днів і така ж кількість весняних ранків з кашею на сніданок та виноградовим соком. Хоча якщо признатися я, почав хвилюватися такій тривалій відсутності відповіді на моє замовлення, тому що це вперше я замовив все через інтернет. Тоді, коли натиснув «Підтвердити», ледве не втратив свідомість.
– Постав он туди в куток. – сказав я, показуючи рукою на лівий край кімнати. – Тільки не впусти, а то підеш до Голландії пішки. 
– Добре, – розлючено гаркнув кур’єр. – Не глухий, можна було і не кричати. 
Обіднє сонце обережно світило на зелені рослини в повітрі пахло квітковим ароматом. Навкруги купа полиць та стелажів, які вщент заставлені різноманітними горщиками з квітами. Вони починаються, здається, із самої стелі і кінчаються десь за міліметр до плінтусів, але якщо бути уважним, то вся кімната була суцільним озелененим квадратом, тому що навіть кути тут були відсутні. 
Ця кімнатка була лише початком, тому що за, як здається звичайними дверима, ховаються таємниці, які сняться тільки божевільним, мрійникам і тим, хто любить фантазувати. Там за вишитими власноруч шторами можна закрити очі і потрапити в казку, тому що те, що там знаходиться рідко коли побачиш в реальному житті, місці де кожен другий житель прямуючи на роботу в поспіху забуває пре те, як важливо інколи повільно пройти повз неї та на тихому безлюдному кварталі усвідомити справжню значимість свого існування, навчитись бачити у камінцях відображення радості, а кидаючи монету у фонтан загадати, щоб бажання всіх тих, хто був тут до цього збувались швидше.
Оранжерея – це не просто саджанці, вони живі істоти, які теж дихають, поглинаюсь промені, п’ють чисту джерельну воду і хочуть, щоб їх любили, не панічно обожнювали, а просто всією душею любили, як люблять батьки своїх дітей, як малюки люблять морозиво, а кіт сметану. Поруч з рослинами не страшно залишатися зі своїми думками, адже вони вміють слухати, відчувати настрій, біль, бажання, причину тривоги та лікувати. 
– Дякую, решти не треба. 
– Ви сьогодні щедрі, пане Орест – відповів кур’єр Ігор. – Ви крутий чолов’яга. 
– От пройдисвіт, чеши звідсіля. – жартома сказав я. 
Інколи я міг крикнути на цього дивного хлопчину, який навіть взимку носить свою зелену кепку, а весною її не знімає зовсім, але все одно його люблю, тому що таких як він щирих та добрих на світі мало. З першого дня, коли оранжерея відкрилася минуло дев’ять років, а я досі не можу повірити, що він не кинув цю шалену роботу – доставляти мені дорогоцінну розсаду квітів. Я пам’ятаю Ігоря ще підлітком з веснянками по всьому обличчі, коли він нерішуче запропонував свою допомогу. З того моменту почалася наша чоловіча дружба, по-своєму чудернацька, але дружба. 
Чому чудернацька? А тому що у нас різниця у віці двадцять вісім років і ми з різних поколінь, а все одно зуміли знайти в один одному щось рідне. Таких стосунків не зустрінеш на кожному кроці, хіба лише в анекдотах та гуморесках, віршах чи оповіданнях.
Ігор вчить мене оволодівати комп’ютером та сенсорним телефоном, а я його тонкощам рослино ведення та гончарства. Кожної неділі у свій законний вихідний він приходить в мою майстерню та відточує вміння робити глечики, вази, глиняні статуетки, тарілки та ще багато, як говорить Ігор, штукенцій. Перші його роботи схожі на ті, які роблять в садочку, але дивлячись як він старається, я впевнений, що з нього виросте путнє дитя, не тільки від того що він спить в тій глині, а тому що порядна дитина. Разом з тим, він ще встигає ходити в коледж на пари та складати різноманітні програми. Я вражений таким вмінням звичайнісінького хлопця, він наче навіжений натискає на клавіші свого ноутбука та за секунду показує на екрані об’яву або ще краще план поливу та удобрення троянд. 
Ігор мені як син, якого в мене на при великий жаль ніколи не було. Я в шлюбі тридцять років, маю красуню дружину та донечку, але як і кожен чоловік мріяв про сина. Хотів навчити грати його на баяні та стругати балки для будиночку на дереві, разом клеїти пробиті колеса, дресирувати собаку, чіпляти годівничку взимку або ганяти в футбол. 
Хоча плюси в тому, що ти батько донечки теж є. Тільки донька буде любити тебе за те, що ти зі старого картонного ящика зробив квартиру для ляльок, захищаєш її від неслухняних хлопчаків, які полюбляють смикати за косички, красти дівчачий посуд під березою або коли вони стирають малюнки різнокольоровою крейду на асфальті. Насправді неважливо хто у тебе – капловухий хлопчина або дівчинка з кривенькими зубами, головне щоб були здорові, добре їли та щасливими поверталися додому з розбитими коліньми. Коли ти будеш любити їх всім серцем та душею, вони у відповідь назвуть тебе татком, наче ти король та повелитель всієї планети. 

Я сидів на розкладному стільці, перебираючи розсаду від комашні. Весь стіл був застелений пакетиками з насінням, а підлога сухим лушпинням з під нього. З кожним наступним перебраним пакетиком, мені все більше подобається ця однотонна робота. Моя донечка, коли тільки почав займатися вирощуванням квітів, допомагала мені, але з часом їй це набридло і вона більше не приходить до мене в оранжерею. Раніше мене це трохи ображало та відверто поговоривши з нею я зрозумів, що не можна змушувати робити те, до чого не «лежить душа».
Минуло три години відтоді як я своїми змощеними руками відкрив перший пакетик з насінням. Хмари за вікном вкрили місяць, дощ накрапав дрібними краплями. Коли дивлюся на нічне місто, згадую свою молодість, як катався на роликах з хлопцями і як познайомився зі своєю дружиною. Вона тобі була вдягнена в сарафан і білі босоніжки, а у волоссі ромашка. До зустрічі з нею я не вірив у кохання з першого погляду, але все сталося як я того не очікував. Ми з нею разом вже тридцять років і я жодного разу не пожалкував, що тобі запросив її на побачення. От так в спогадах я можу сидіти до ранку, але думка про домашній борщ змушує швиденько зібратись і вирушити на зупинку. 
– Дякую Богові Ви ще тут!!! – кричав з порогу Ігор. – Мені щастить. 
Оговтавшись від писклявого крику я почав збирати розсаду до коробки. – І що ти тут робиш?  Ти мав би бути вдома. 
– Так я і був. 
– Так  навіщо повернувся? 
– Дядьку Орест, будь – ласка зачекайте!!
Ігор як навіжений нишпорив на всіх поличках. Зі сторони він був схожий на божевільного. 
– Що ти шукаєш? – запитав я його. 
– Флешку. – коротко відповів Ігор не піднімаючи очей. 
– Кооогоо? Яку ще флішку? 
– Не флішку, а ФЛЕ-Ш-КУ. Ви не бачили? 
Я кілька  секунд дивився на нього не розуміючи, що тут відбувається. 
– Так бачили чи ні? 
– Та може й бачив. Ти хоч скажи як вона виглядає.  
– Ну така штучка чорного кольору. Там ще на ній помаранчеві лінії. 
– Ти про цю річ говориш, Ігор? – запитав я, дістаючи з шухлядки об’єкт пошуку. 
– Ага. Ви мій рятівник. Я ледве свідомість не втратив, коли не знайшов флешку в кишені. У мене скоро важливий іспит, потрібно проект здати. Я над ним три місяці працював. 
– Будь ласка. 
Ігор як той камінь впав на крісло, міцно стискаючи в руках флешку. Дивно, але я ніколи не бачив його переляканим, він був таким, наче побачив перед собою гієну, яка ще хвилину і накинеться на нього та вчепиться зубами в худорляву ногу. 
– Ви мабуть думаєте, що я ідіот? – запитав з посмішкою Ігор. 
– Ні!! Я так не думаю. З чого ти це взяв? 
– Просто багато хто так думає, навіть я сам. 
Він задумливо подивився у відкрите вікно, де на тротуарах бездомні кішки грілися одна біля одної.
– Ігор! – звернувся я до нього. – Ти звичайнісінький хлопчина, тільки своєрідний і смішний. 
– Я знаю. Ви до речі теж кумедний. – у відповідь промовив він. – Це ж треба таке вигадати: «Флішка». Дядько Орест, від ваших слів можна пузо надірвати. 
– Можливо. 
– А Ви випадково в КВН не грали? 
– Ні. А що це таке? 
– Ооо зрозуміло. Це коли команди придумають жарти і змагаються між собою. По телевізору часто такі передачі йдуть. 
– Ігор, в моїй молодості такого і близько не було. Ми один одному гуморески розповідати і таким чином веселилися. 
– Це типу про собаку та радіо? – запитав Ігор вмикаючи чайник.
– Так точно!
– Дуже прикольні гуморески. Я коли їх своїм друзям в коледжі розповів так ржали, що ледве під лавки не попадали. – із захватом говорив Ігор. 
– А ну повтори що робили? 
– Ржали…. Ну сміялися, якщо говорити людською мовою.  
Розуміти сучасну молодь буває так складно. Згадуючи себе в цьому віці, я і думати не міг про флешки, комп’ютери та смартфони ( гидотне слово як на мене), тому що тоді в Україні всіх цих речей близько не було, за винятком хіба що старенького телевізора, настільки старенького, що п’ять кнопок, які були на ньому, ми частенько обмотували скетчем або клейкою стрічкою для утеплення вікон. 
Я був зайнятий своїми справами, вдома бував тільки вранці та ввечері, бачив маму дуже рідко, тому що вона багато працювала і від цього ми мало спілкувалися. Я сумував за родинними іграми в карти на бажання та мріяв, щоб мама частіше готувала сирну запіканку з сухофруктами. Мені зовсім не потрібні були лахміття, які привозять з Росії або іграшки, що коштують половину місячної зарплати тата, мені вистачало чаю з пиріжками та багато розмов зі своєю сім’єю. 
– Ей, Ви чого засумували? – гукнув Ігор роздивляючись стелю.
– Задумався трохи. 
– Про що? – очі хлопця спалахнули цікавістю? 
– Дитинство згадав. – відповів я встаючи з крісла.
За вікном припинився дощ, але дороги досі були вологими. Годинник показував сьому і зазвичай у цей самісінький час дружина ставить в духову шафу картоплю та виймає з неї свіжий хліб на заквасці. Вперше я скуштував його через місяць після знайомства і ще тиждень ходив під враженням, тому що ніколи раніше не куштував подібного. 
– Цікаво, що було у вашому дитинстві, чого немає зараз? – запитав Ігор дивлячись мені прямісінько у очі. 
– Свобода. – я торкнувся свого носа та перевів погляд у бік. – У нас була свобода, така, якої не існує зараз. 
– В якому сенсі? 
Ігор трохи підсунувся зі своїм пересувним стільцем до столу. 
– В прямому. У нас не було телефонів, ми не слідкували за часом, ми не знали погоди і всього іншого, що тепер диктують по телевізору. А знаєш, у мене замість парасольки був плащ, блакитний-блакитний як небо. Я носив його скрученим у трубочку в боковій кишені рюкзаку, який бабуся пошила з брезентової тканини і не боявся, що злива виполоще мене з ніг до голови, як того в’язаного светра. 
– Нічого собі у Вас дитинство було. 
Я у відповідь усміхнувся. 
– Мабуть щастя тобі постійно ходило поруч? 
– Так, ти правий, – відказав я трохи примруживши очі. Останнім часом зір став погіршуватись, тому треба докласти зусиль, щоб когось побачити. – Ми всі тоді були надзвичайно щасливими. Я і зараз щасливий, але то вже не таке щастя. Розумієш про що я? 
– Наче б то так. У мене теж інколи виникає це почуття. Пам’ятаю себе в шестирічному віці, коли ганяв з хлопцями в м’яча, крав стиглі черешні у сусіда і стрибав по калюжам, а тепер єдине на що я здатен це зірвати квіти з клумби і то в ночі. 
– Оооо, ти що боягуз? – жартома запитав я. 
– Та не боягуз. Просто тоді я не думав про наслідки, а тепер перед тим, як щось зробити, добре все аналізую. 
– Вміння аналізувати хороша якість характеру. – сказав я хлопцю, аби хоч якось його підбадьорити. 
– Можливо. Все зараз таке інше. 
– Що ти маєш на увазі? 
– Все. Навіть та сусідня вулиця з роками стала звичайною, а коли я був малявкою то думав, що із заходом сонця в підвалах оживають монстри і виходять на полювання, ловити неслухняних дітей. Я таким бешкетником ріс, що бабуся постійно лякала мене циганами. 
– І ти вірив? 
– В що? 
– В циганів. 
– Ага вірив. І мій друг Юрка теж вірив, хоча він майже ніколи нічого не боявся. Ви б бачили з яким виразом обличчя бабуня це говорила, її очі наче гіпнотизували. Тому, коли вулицями проходили темношкірі жіночки в довгих спідницях, наша компанія зникала в кущах, як ті ящірки. 
У Ігоря задзвенів телефон, але він не відповів. 
– Чому не відповідаєш? 
– Ай, нічого важливого. – опустивши очі промовив хлопець.
Я помітив, що після цього дзвінка Ігор став сумним. 
– У тебе все добре? 
– Так, все нормально. 
– Ігор. – майже шепотом звернувся я до нього. – Ти можеш розповісти всю правду. Я ж чоловік, тому все зрозумію.  
Хлопчина вагався. Він сидів схрестивши руки на животі та дивився собі під ноги. Погляд сухий, як осіннє листя розвіювався в різні сторони, забравши з собою маленьке коло світла. 
– Дядьку Орест, я став свідком страшного ДТП. Оцей дзвінок з поліції, тому мені страшно брати слухавку. Розумієте, я все бачив, але сказав, що ні. Це сталося випадково, коли я ввечері вийшов купити свіжого хліба та молока в магазині. 
– Ого справи. Що ж робити? 
– Не знаю. 
– Треба сказати всю правду. Розумієш, та людина, яка зробила злочин не повинна ходити вулицями міста. Їй місце в тюрмі. 
– Розумію. – опустивши голову, промовив Ігор. – Я викликав швидку та поліцію з телефонної будки, аби вони не висікли хто то був. 
– Слухай, Ігор. А ну скажи мені, коли ти бачив цю аварію? 
– Здається  в середу. А що? 
– Ти бачив кого збив той автомобіль? 
– Ні. Я не підходив близько. Ніхто не знає, що то за дівчина, її важко впізнати. В газетах пишуть, що багато травм і лиця не видно. Мені просто страшно уявити, що буде з її рідними. Що коїться в цьому світі? 
– Ох, Ігор, якби я знав. А ти обов’язково піди до міліції. Обіцяєш? 
– Так. – якось невпевнено відповів хлопець. 
– Ти боїшся? Я можу піти з тобою. Хочеш? 
– Дуже хочу. Мені так буде спокійніше. А коли ми підемо? 
– Зараз. – я почав складати речі. Потрібно було полити квіти, насипати добрива і обрізати посохле листя. Я вирішив відкласти ці справи трохи на потім, адже розібратися з проблемами Ігоря важливіше. Його мама хвора, тому крім мене, йому нікому допомогти. Я закрив двері оранжереї на ключ і ми пішли в найближчий відділок міліції. 
– Нам треба поговорити з кимось, хто розслідує ДТП. – говорив я жінці за приймальним віконечком. – Можна пройти? 
Жінка років сорока п’яти сиділа на дерев’яному стільці, перебираючи величезні гори папок. Вона була одягнена в блакитну кофту і чорні штани. Її руки перекладали папери з однієї купи на іншу, а ноги тихенько стукали по холодній підлозі. 
– Не можна!! – сказала вона не піднімаючи очей. – Приходьте в інший день бо сьогодні вас ніхто слухати не буде. 
– Чому? – запитав Ігор. – Нам дуже треба! 
– Всім треба. – сухо відповіла жінка. – Так, шановні, я вам все сказала. Приходьте у понеділок, коли всі будуть на робочих місцях. 
– Та нам всі і не треба. Ми просто хочемо дати свідчення. Розумієте? Ось свідок аварії. – я вказав на Ігоря. – Він дещо важливе бачив. Можна ми зайдемо? 
Працівниця на секунду підвела голову і далі продовжила писати. 
– Ну добре, проходьте. 
– Дякуємо.