АНДРІЙ

Невже сьогодні весна? Я не можу в це повірити. Нарешті. Дочекався. Можна скинути цю набридливу куртку та одягти улюблене пальто і шарф. Ходити без шапки, в кросівках та пити каву в стаканчику на вулиці. Я завжди знав, що надзвичайно сильний мерзляк. Зима це, звісно, красива пора року, у ній є свої плюси і навіть в де чому можна знайти гармонію серед білої заметілі, але я поки ще до цього не доріс. А от весна для мене відкриває нові можливості, дарує щастя, радість від бажання бігти на зустріч вітру, ловити волоссям тепло, торкатися руками неба. Настя обожнює квітень, любить ходити в парк і нюхати цвіт на деревах, лежати на траві і дивитися, як пропливають над головою пухнасті кораблі із хмар. Я сам інколи таке роблю, хоча не признають в такому дивному захоплені друзям і знайомим. Якось не нормально коли бородатий мужик ходить по галявині та збирає кульбабки до плетеного кошика, а потім робить з них віночки. Тому я вирішив залишити порив до дитячих справ серед моїх секретів.
Годинник на моїй руці показував сім годин ранку. Сьогодні понеділок, початок тижня і п'ять робочих днів. За два вихідних я дозволив собі розслабитись, прокидатись в обід, їсти чіпси і пити солодку воду. Йти до офісу і там смердіти не було ні бажання, ні сил, але треба переступити через лінь та все таки туди піти. Слава дзвонив два рази, попередив що трохи запізниться, натякнув аби я прикрив його перед начальником. Не люблю брехати людям, хоча інколи сказати не правду це на користь. 
– Настя! – гукнув я свою дівчину. – А де цукор? 
– Закінчився. – відповіла вона витираючи волосся рушником. 
– А як мені каву пити? 
– Без цукру! 
– Та ти що знущаєшся? Кава без цукру як помиї.
Настя подивилась на мене і закотила очі. 
– Нічим допомогти не можу. 
– Окей, зрозумів. Вип'ю на роботі. – сказав я і пішов в коридор, шукати свої кеди в шухляді.
Звичайно я їх тут не знайшов. Мені здавалося що вчора я бачив кеди замотані в пакетику, які лежали в коробці з-під мармеладних цукерок. Її ми випросили у магазині навпроти нашого будинку. Точніше не випросили, а просто взяли біля смітника,  після того як продавець виніс ящик на вулицю.  
– Кохана, ти не бачила мої кеди? – запитав я, намагаючись все таки їх знайти. 
– Бачила. Твоє взуття на балконі. 
– Що воно там робить? 
– Сохне. Я їх випрала. 
– Велике дякую.
Люблю свою Настю. Вона у мене надзвичайна дівчина, хоча нічого грандіозного не робить, але я дуже ціную її турботу, безмежне піклування, увагу і розуміння. Таких як вона дуже мало, адже в сучасному суспільстві дівчата хвилюються про інші речі, а ніж приготувати смачний борщ чи випрасувати сорочку до ідеального стану. Звісно не всі особи жіночої статі поводять себе як стерво, є ті, які ведуть себе достойно, але з кожним днем їх стає менше. Я радий, що моя дівчинка щира і любить мене безкорисно. Шкода, не можу дати їй всього того, що вона заслужила, але я стараюся це виправити. 
– Добре, я побіг на роботу. 
– Вдалого тобі дня. – промовила Настя та сильно мене обійняла. – Буду сумувати.

Я закрив двері квартири і пішов сходинками вниз. На вулиці пахне свіжістю, по-трохи оживає світ. Біля сусіднього будинку пищать маленькі дівчатка, махаючи на всі сторони своїми косичками. Поряд грають хлопці, поки їх матусі про щось говорять. Прийде час і ми з Настею теж будемо гуляти на цьому спортивному майданчику, співати тихо колискові, просити старших дітлахів грати у футбол подалі, тому що у дитини дуже вразливий сон. Згодом наше малятко підросте і почне ходити до садочку, Настя готуватиме манну кашу на молоці, а я граючись у літаки буду годувати наше щастя. Ох, скоріше б мої мрії здійснилися. 
– Привіт, Андрійко. – звернувся до мене знайомий голос.
Я обернувся і побачив дядька Ореста. 
– Добрий ранок. Радий вас бачити. Як справи? Як життя? Тиск у нормі? – усміхаючись запитав я. 
– Жартуєш? Добре жартуй, поки можеш. – Дядько Орест моргнув мені правим оком. – А тиск в нормі. 
– Прекрасно. 
– Ти куди в таку рань? 
– На роботу. А ви що таке волочите додому? – з цікавістю запитав я. –  Знову насіння перебирати перед телевізором будете? 
– Ні. То мені посилка прийшла. Нові сорти квітів. Насіння я вже все перебрав, тому можу спокійно зайнятися висадкою цибулинок тюльпанів. Ти таких квітів в своєму житті не бачив. 
– Вірю. Треба якось в оранжерею зайти, подивитися на ексклюзивні рослини. Все, дядьку, треба бігти. На роботу запізнюватись не можна. 
– Ну тоді бувай. 
– І вам не хворіти. – буркнув я та пішов на зупинку. 
Вранці тут людей так багато, що не можна розвернутися, всі тиснуть з усіх боків. Кожен погано спав і ладен через будь-що втулити іншому кулаком в голову. Я якось намагаюся сторонитися людей із невдалим настроєм, адже не хочу зайвий раз наражатися на небезпеку. Не завжди виходить бути осторонь, конфліктів не уникнути, тому що знайдеться той, кого бісить твій спокій і байдужість на ту ситуацію, яка склалася. В школі мені часто приходилося розбороняти бійки, лізти куди мене не просили. Я отримував на горіхи, бо боротьба за справедливість у той момент, хвилювала лише мене. Ставши дорослим я зовсім не змінився, так само як і в дитинстві хочу аби все було по чесному, люди припинили брехати одне одному, підставляти, робити западло і тішитись твоїм невдачам. Від мене мало що залежить і я навряд чи зможу легко змінити весь величезний світ, але я вже зробив перший крок – почав із себе. Якби кожен змінив ставлення до іншого, біди було б набагато менше. 
З роками складніше довіряти іншим людям, розповідати якісь таємниці, ділитися планами на життя, говорити про ідеї стосовно тієї чи іншої ситуації. Коли ти дорослий то в якийсь момент приходить розуміння того, що нікому все це не потрібно, у кожного вистачає своїх проблем, бракує часу вирішити їх, а тут іще хтось лівий просить поради або шлях вирішення складнощів. Я припинив вірити в дружбу особливо на відстані. З часом втрачається той самий зв'язок, який був раніше і людям просто вже немає про що поговорити. Багато з ким давно припинив спілкуватися, тепер вони лише знайомі, з якими я пройшов пліч о пліч певні періоди життя. Хтось дав мені впевненість в собі, сили закривати фіранками минуле, йти назустріч новим відчуттям, дихати не залежно від когось і лишатися собою. Хтось наніс величезний удар в груди, а потім сміявся, коли я впав на підлогу і не зміг підвестись. Сьогодні я вже майже не згадую про давню біль, а тоді як рани були свіжими, мені боліло так, ніби втрачаю серце. Одні проходили повз, а інші допомогли і стали для мене особливими. Ці люди як свіжий ковток повітря, вдихнув їх і захотілося бігти вперед, долати внутрішні страхи. 
На роботі є один такий хлопець якого я з впевненістю можу назвати найкращим другом – це Слава. Він має не солодкий характер, ми сваримось і готові вбити один одного, але коли все стає на свої місця, ми найрідніші у всьому світі. Я не часто зустрічав тих, хто так само як і Слава допомагав мені у будь-яких пориваннях. Коли ми тільки почали зустрічатися з Настею він давав мені гроші у борг, щоб я міг купити своїй майбутній дівчині гарний букет квітів, повезти в ресторан і не виглядати бовдуром в її безмежних очах. У той момент такої підтримки як від Слави, не отримував не від кого. Просто він справжній друг, який завжди був і є поруч. У нас різне бачення стосунків і взагалі на все, але це не заважає нам спілкуватися. 
До свого кабінету я все таки дістався. Мене трохи намочив дощ, тепер мої ноги мокрі від води, а халяви штанів брудні. Настя навчила що потрібно зачекати поки грязюка підсохне, а потім зчистити її щіткою для одягу. Я ношу її у своєму портфелі якраз на такі випадки як цей. Вона не часто треба, але бажання завжди бути у гарному вигляді, змушує кожного вечора класти її на місце. Це вже стало звичкою, як відразу мити чашку після кави, чистити зуби, прати сорочки на наради і цілувати Настю в щічку перед сном. Десь чув що звичка виробляється через двадцять один день, не знаю хто вигадав цей міф, тому що мені знадобилося більше часу, щоб звикнути до обов’язкових речей для виконання кожного дня. Спочатку я забував про ті чортові чашки і вони стояли в раковині до тих пір, поки не засохнуть, бо Настя їх не чіпала, говорила що вона не служниця аби за мене все робити. З кожною випитою дозою кави я ставив уявний таймер, який спрацьовував, коли посуд голосно брязкав і лякав всіх щурів у нашій квартирі, тоді я брав і робив свою роботу.
Я сидів на м’якому стільці роздивляючись колег, які теж сиділи на своїх робочих місцях. Вони також не радіють тому, що треба працювати, йти на інший край міста за дорученням начальника і чекати, коли він дасть дозвіл омріяній відпустці. Нова дівчинка, яка прийшла місяць назад старанно пише щось в своєму комп’ютері, інколи поглядаючи на годинник. Поруч ще одна працівниця махає ногою, усмішкою на всі тридцять два зуби звертає увагу до своєї персони, натякаючи, щоб всі подивилися, яку гарну сукню вона купила на розпродажі. Я чув, як вона розповідала це по телефону, радіючи що все таки змогла з економити і завтра піде в салон, робити манікюр на руках, бо старий лак облущився і має не презентабельний вигляд. Хлопець навпроти неї розглядає красиву колегу, можливо навіть думає запросити її на каву, але соромиться підійти бо боїться відмови.
Година швидко сплила, а Слави досі немає. Боюся що коли прийде наш начальник, а друга не буде на своєму місці, криків не уникнути. Я дзвонив йому десять хвилин назад, але телефон не відповідав. Якщо чесно, то трохи починаю хвилюватися за Славу, тому що начальник за ці витівки, якщо буде злий, може його звільнити і не виплатити зарплатню за останній місяць. Така ситуацію у нас колись вже була. Тоді один із працівників прийшов у офіс в не тверезому стані, пояснюючи тим, що вчора купив квартиру.
– Чуєш, Андрій! – звернувся до мене сусід по столу. – Де твій друг? 
– Не знаю. – відповів я, набираючи Славу. – Сам хотів дізнатися куди цей телепень зник у перший робочий день тижня. 
– Ну вчора я його бачив в нічному клубі і він був в нормальному стані. Я ще здивувався, Слава не наклюкався, тоді як всі навколо веселилися. Може він потім інший клуб поїхав?