ПОЛІНА

 Я колись таки піду з цього дому!!!! – розлючено говорила я сестрі. – Чесно. Набридли сварки з мамою. Хочеться тиші та спокою. 
– І залишиш мене одну? – сумно запитала Рос. – Ти серйозно?
– Напевно.
– Ти не зможеш цього зробити.
– Чому?  
– Тому що в цьому домі є я, тато і мама. – Хіба цього не достатньо, щоб відпустити ці дурнуваті думки та жити з нами? 
Мабуть не достатньо, якщо в останній час я постійно думаю про свою затію. Коли ми сваримося з мамою, то її очі пусті і холодні, схожі на річку, яка давно втратила хоч якісь ознаки існування. Тут окрім темних кіл майже нічого не залишилось, лише вітер, який колише водорості.
– Не знаю. – відповіла я Рос, не дивлячись їй в очі. – Може мені дійсно краще переїхати в місто і почати жити самостійно поки наші стосунки не зіпсувалися остаточно? 
Рос розгублено зжала плечима. 
– Якщо у тебе вистачить сміливості, то можеш купувати квиток і переїжджати туди, де немає рідних, тільки чужі люди, яким абсолютно на все байдуже. 
Знаю, що Мирослава ображається на мене за такі слова, та мовчати про бажання втекти з дому я не могла. Потрібно було з кимось поговорити, висловити всі слова до кінця, почути хоч якусь пораду аби не заплутатись у власних сумнівах. 
– Якщо ти поїдеш, то мама точно віднесе твоє фортепіано на смітник. Ти хочеш цього? Думаю ні!!!! 
– Тато не дозволить зробити такий низький вчинок, звичайно, якщо він не піде з дому раніше за мене. 
Мирослава від почутого аж підвелася з підлоги. 
– Це чому? – сідаючи на підвіконня запитала вона.
– Здається у нього є інша. 
– В якому сенсі? 
– В усіх сенсах. Ти як мала дитина, чесне слово. Я випадково побачила в телефоні тата повідомлення в яких він домовлявся про зустріч з якоюсь Вікою. Коли він ввечері повернувся додому то відразу пішов до ванної кімнати, навіть на заглянув на кухню аби привітатися з мамою. Тобі не здається це дивним? 
– Оце так новина. Виходить, що у тата є коханка і він зраджує мамі? 
– До тебе тільки дійшло? Інколи ти як той жираф. 
Ми почали сміятися, але сміялися не довго, тому що проблема в сім’ї набуває катастрофічного положення. Потрібно щось робити, рятувати ситуацію. Хоча що ми можемо зробити, якщо корабель відносин мами і тата тоне, а вони ніяк не хочуть допомогти одне одному не піти на дно. Марно намагатися вигрібати воду, якщо низ транспорту вщент застелений дрібними дірками і вона все одно буде потрапляти в корабель. А ще кілька років тому все було зовсім інакше. Пам’ятаю, як тато вчив їздити мене на роликах, а мама дивилася з вікна кухні та зі щасливим обличчям пекла пиріг, варила сироп для желе і прикрашала частинками яблук пудинг. Ми з Мирославою будували хатинки, тато допомагав приносити дрова, мама шила сукні зі старих бабусиних хусток. Наша родина тобі була єдиним цілим, а зараз кожен знаходиться окремо один від одного. Якби повернути час назад, сісти перед монітором телевізора та знову подивитися на радісні моменти життя, переоцінити принципи, які роз’їдають зсередини, забороняють просити пробачення, спалити гордість як сміття і обійнявши своїх рідних вимкнути екран та більше ніколи не згадувати минулі помилки. Якби ж тільки можна було б так зробити, але ні Господь не дає звичайним людям таких здібностей. 
– Годі сумувати. – обіймаючи Рос, сказала я. – Все добре буде, повір це тимчасові труднощі.
Сестра подивилася на мене з-під лоба і далі продовжила спостерігати у вікно. 
– Чуєш мене Рос? Ти чого мовчиш?
– Якось я не дуже вірю в те, що це тимчасово. 
Я підійшла ближче до сестри та ще раз міцно-міцно притисла її до себе. В ті моменти, коли на душі з’являються гирі непосильні аби їх нести, ми обіймаємося, тому що іншого рішення не знаходиться. Це так важливо мати людину, яка розумієте тебе з пів слова і готова у будь-який час погодитися з найдурнішою затією, навіть з тією, що забороняють батьки. 
Наприклад, ходити до озера за три кілометра від нашого будинку, нам ніколи не дозволяли, але ми все одно туди бігали, грали там в хованки і збирали величезні букети з польових квітів. Ми ледве тягнули ті оберемки напівсухих бур’янів з надією на те, що мама змилується та забуде поставити нас в куток. І хоча це не рятувало нас від покарання, зате мама була щаслива. 
 – А потрібно вірити!!!! – з впевненістю в голосі сказала я. 
– Ну хто б казав. – іронічно відповіла Рос. 
– Ти натякаєш що в нашій ситуації так робити безглуздо? 
– Не знаю. Думаю так. От посуди сама, якщо наші батьки не кохають одне одного, то навіщо їм бути разом? Нехай розлучаться. Вони страждають, страждаємо і ми. 
– Ти несеш повну нісенітницю, Рос. 
– Поліна, наша сім’я вже ніколи не буде такою як раніше. НІКОЛИ.  Коли цей факт нарешті дійде до твоєї голови. 
– Це так нудно бути песимісткою!
– Це я песимістка? – підвівшись запитала сестра. 
– Ну не я ж. 
– Іди ти знаєш куди!!!! – буркнувши собі під носа заявила Рос. 

– Куди? 
– На кухню зробити мені чай. 
– Не хочу. Там мама дивиться свої серіали, знову почне до мене лізти з настановами, потім ми посваримось.
– Не хвилюйся ти, її там немає.
– І де вона?
– А мені звідки знати. Я просто побачила, як мама одягла свій піджак, вийшла з будинку та пішла в сторону зупинки. Перед цим вона з татом сильно посварилися, до речі через тебе. Ти б чула який шум був на кухні, я думала люстра впаде татові на голову. 
– Оце так справи. 
– Ага. Твоя правда. 
– Добре що ми з Ніккі на прогулянку пішли. 
Залишивши Рос наодинці з моєю кімнатою я пішла до низу ставити чайник. Як мені не вистачало цієї приємної тиші. Здається, що тут на кухні, коли звичайно немає мами, я можу наново відчути себе саму. Моє тіло любить її незалежно від пори року, адже тиша вона як весна відкриває вікно у інший світ, місце де немає надмірної уваги, опіки, зварок, безглуздих слів. Історія стосунків з мамою, якщо сказати чесно, схожа на фільм жахів, який ніяк не закінчується. Страх тримає за рукав, відриває шматочки сорочки і вони тріщать так голосно, як хмиз у багатті. 
Я чекала поки закипить чайник та обережно, щоб він не розвалився на крихти, нарізала торт. Дивлячись якою ламкою може бути структура, мені ставало погано, нудота підступала до горла, адже ми теж ось так, як цей шматок можемо розсипатися і більше ніколи не стати єдиним цілим. Хотілося вдихнути повітря на повну, але воно кудись дівалося, розсіювалося в раковині і стікало в трубу. 
В останні кілька днів спостерігати за людьми стало моїм улюбленим заняттям поки я неохоче йду до школи. Я помітила, що інших ми цінуємо трохи більше, а ніж своїх рідних. Ми допомагаємо незнайомцям, переводимо стареньких бабусь через дорогу міцно тримаючи її маленьку, суху, зморщену руку, підказуємо де знаходиться найближча аптека та забуваємо як пообіцяли мамі прийти додому раніше. Згодна з тим, що допомагати людям треба, але тільки так, щоб ця допомога не шкодила. 
– Ти чому так довго? – горлопанила зі сходів Рос. – Таке враження, що ти за чаєм до сусідки на іншу вулицю пішла і заблудилася. 
– Та ні, як бачиш я тут. 
– Бачу. Ти тут, але ні!!! – відбираючи піднос з тортом говорила сестра. 
– Рос, з тобою все нормально? 
– Цілком. А що таке? 
–  Верзеш дурню всяку. 
– Нічого подібного. – образливо сказала Рос. 
– А як тоді можна зрозуміти твою фразу: «Ти тут, але не тут?» 
– Зараз поясню. Тільки давай ми з тобою візьмемо чай та підемо в твою кімнату і поговоримо в ній, я не хочу, щоб зайві вуха почули нашу розмову. Розумієш про кого я? 
Мирослава поглядом вказала на двері татової кімнати, які були трохи при відчинені. Проходячи повз я обережно закрила їх аби не розбудити тата та піднялася вгору по сходинкам. Рос ще хвилину нишпорила в шухлядах, намагаючись знайти серветки і періодично заглядала в холодильник. Ця звичка з’явилася в неї відтоді, коли батьки почали залишати нас одних і ми самостійно вчилися готувати їжу для всієї сім’ї. Одного разу я навіть не полінилася порахувати скільки разів в день вона може відкрити холодильник та нічого звідти не взяти. Якщо моя пам'ять мені не зраджує, то це майже тридцять разів. 
– Годі йорзати той холодильник!!!! – розлючено крикнула я. – Чай вже майже холодний. З такими успіхами, його відразу треба було залити водою з під крана та пити. 
– Ой тільки не горлопань!!! Іду. – з сосискою в руках відповіла сестра. 
– Може досить вже їсти? З таким апетитом ти скоро в одяг не влізеш!!!
У сестри був один але дуже великий недолік – вона дуже багато їла. До холодильника вона ходила частіше ніж на вулицю, а якщо їй сказати про це, Мирослава ображалася. Так як їсть ця дівчинка, не їсть жоден чоловік, який тяжко працює на будівництві або як наш тато їздить в далеку дорогу. Для Рос це взагалі не проблема, адже на її фігурі така величезна кількість зайвих калорій не відображається. Їй заздрять всі дівчата на нашій вулиці, запитують секрети стрункості, а у відповідь чують: «Секрет в тому, що його немає!». Звичайно вони їй не вірять, думають, що вона сидить на дієті, займається спортом та бігає вранці. Але Рос просто дуже любить своє тіло, таким як його створила природа, а воно дякує їй за це і набирає вагу. 
– Поліна, ти ж знаєш, що я не гладшаю. – у відповідь крикнула сестра. – Ніколи. 
– Знаю. Мені так не щастить. 
– Ой, я всього лише на два кілограми легша. А твої 49 не такі страшні як тобі здається. 
– Страшні. – заперечила я.
– Дурненька. 
Рос підійшла до мене та міцно-міцно притислась до мене. Її худенькі руки взяли мої плечі  з такою силою, що мені стало важко дихати. 
– Все, досить цих шмарклів. Пішли проблеми вирішувати. 
Рос підморгнула на мою вказівку та покірно побігла в кімнату. 
– Ну і як ми будемо вирішувати ці проблеми? У тебе є якість ідеї?
– Якщо чесно то ні. – відповіла я сміючись. 
– Ооо зрозуміло.
– Хоча знаєш, для початку можна поспостерігати за мамою, подивитися я вона поводить себе з татом, з нами, куди ходить і з ким зустрічається. Тобі не цікаво куди вона ввечері пішла? Мене наприклад це питання дуже хвилює. 
– Поліна, тобі не здається, що це неправильно з  нашої сторони?
– Повір не здається. І якщо потрібно буде ритися в маминому телефоні, то я буду це робити. Так я знаю, що це низько, але зберегти нашу сім’ю куди важливіше.
Рос дивилася на мене і нічого не говорила. Інколи мені стає страшно від того, що готова без роздумів кинутися у бій за свою безпеку, піти по головам інших людей аби мені було добре. Звісно це не стосується рідних мені людей, але якщо говорити про інших, зовсім мені чужих та байдужих, то про них я піклуюся в останню чергу. Можливо на мій характер вплинула байдужість з боку оточуючих і мені прийшлось навчитися менше думати про тих, хто ніяким чином не стосується мого серця. 
– Ми з тобою дуже різні. – сказала Рос не відриваючи погляду від підлоги. – Мені з моїм м’яким характером буде складно пристосуватися до жорстокості в суспільстві, звикнути до того, що не всі люди такі добрі та ввічливі як я і що їм чхати на інших. 
– Зрозумій, Рос люди всі різні. Є хороші, а є не дуже. Але як би там не було, ми повинні завжди вірити тільки в свої власні сили, приймати оточення таким, яким його створив Господь. 
– Легко тобі говорити. Я не вмію взяти і забути про минулі образи, викинути з голови думку, що нашої сім’ї може не стати.
– Я тебе навчу. – з любов’ю в голосі сказала я сестрі.
– Ти серйозно?
– Видно що я жартую? 
– Ні. 
– Шо ні? 
– Поліна, досить!!!
– Добре. 
Минуло пів години як ми заспокоїлись. Тато кудись поїхав, залишивши нас з Рос вдома одних. Дзвонила мама, сказала що у подруги в лікарні, скоро буде дома. Я випила три чашки чаю, а сестра з’їла чотири зефіра два з них за мене, тому що я на дієті. Ми домовились мамі нічого про не говорити, адже це ще одна причина для сварки.  
– Поліна!!! 
– Що? 
– Я дещо згадала. – Мирослава сиділа на підлозі, задумливо дивлячись на телефон. 
– Ну говори. – я потерла руки від цікавості. 
– Минулого разу, коли мама пішла з дому ви теж посварилися. Ти не помітила цього? Вона так часто робить. Свариться з татом або з тобою, потім одягається та кудись йде. Наче б то їй треба заспокоїтись, побути на одинці. Тобі не здається така поведінка дивною? 
Дійсно, все так, як говорила Рос. Раніше було таке, що на наступний день, коли мама повернулась, вона не дуже добре виглядала. Мішки під очима виднілись ще з порогу, бліде обличчя і червоні плями на руках. Я помітила їх в той момент, як мама діставала рушник з найвищої полички. 
– Знаєш, ти права. – я підвелась з колін та підійшла до вікна. – А тепер вона знов посварилася зі мною і пішла кудись. Ти віриш, що вона в подруги? 
– Ні!!!!! – з впевненістю в голосі відповіла Рос. – А коли вона зі мною розмовляла, то говорила дуже тихо, майже шепотом. Мені здається, я чула хриплий чоловічий голос.  
– Ти теж думаєш, що то говорив її коханець?? – запитала я сестру. Хоча я знала на перед її відповідь, але хотілося запевнитись в моїх догадах. 
– Так, Поліна. І ніяких інших варіантів у мене немає. Можливо, це міг бути лікар, який випадково зайшов до палати, коли мама мене набрала, але я в цьому дуже сильно сумніваюся.