КЛАВДІЯ

– Не розумію, що відбувається донькою. – говорила я перемикаючи канали телевізора. – З кожним днем вона все більше стає не контрольованою. Я ж виховую її як можу, але все ніяк. Що будемо робити з нею? 
– Не знаю. – сказав чоловік у відповідь та здвинув плечима. 
Він сидів спокійний як удав, читав журнал про риболовлю і горя не знав, а я билася в істериці, тому що моя донька мене зовсім не слухає. 
– Як це не знаєш? Як це ти не знаєш?
– Чого ти нервуєш? Мені здається з Поліною все добре, а от ти частіше всього чіпляєшся до неї без причин. 
Після його слів всередині мене наче зірвалася вибухівка, серце шалено калатало, руки почали тремтіти. 
– Ти зараз серйозно? Іван, я  з тобою розмовляю. 
– Що? Ти щось запитала? – бубнів він собі під носа. 
Я підійшла до нього та видерла з рук той клятий журнал. 
– Ти що робиш? Я його тільки сьогодні купив!!!!! 
– Тебе лише це зараз хвилює?
– Так!!! – нервово відповів він. – Чого ти пристала до мене зі своїми дурними запитаннями? Що ти хочеш? Мені набридло постійно сваритися, розумієш?  У нас не будинок, а божевільня. 
Іван взяв зі столу телефон та пішов сходинками на гору. 
– Ти куди йдеш? Розмову не закінчено!!!! – кричала я. – Іван!!! 
У відповідь лише мовчанка. Я повернулася на кухню, щоб додивитися серіал, але не змогла заспокоїтись після такого вчинку чоловіка. Невже він дійсно не хвилюється за дітей? Чому я повинна постійно думати про наше життя? Як ми могли прожити разом так багато часу і не стати рідними?
Я сумно подивилася на годинник. Десь в далині чути як скавулять собаки, вітер зриває листя з дерев та несе їх далеко-далеко, на останню вулицю, де немає нікого, лише пуста земля та тиша. Хочеться вийти з кухні і повільними кроками піти на інший край світу, не згадувати нерви, сварки з чоловіком, які стали настільки частими, що можна звіряти з ними погоду, Непорозуміння з донькою вибиває мене з колії, хоча раніше ми говорили однією мовою, підтримували будь-які починання та згладжували кути, аби вони не встигли стати настільки гострими, щоб поранити руки кожного із нашої родини. З кожним днем Мирослава втрачає зір, а я навіть не знаю чим їй допомогти. Надзвичайно важко спостерігати як дитина страждає, не спить ночами від болю, годинами дивиться в стелю та плаче, витираючи сльози хустинкою запевняє всіх навколо, що з нею все добре, то вія потрапила в око. 
Я кожної ночі запитую у Господа, чому саме на шляху моєї дівчинки випали такі страшні нещастя. І знаєте, він мовчить, нічого не говорить тільки спостерігає, як ми від безпорадності розбиваємося наче ті скляні чашки об підлогу і летимо в прірву з пошкодженими нутрощами. Чоловік намагається триматися, але проблеми сипляться нам на голову і ми віддаляємося один від одного, дистанція росте між нами, з’являються пустоти чорні, їдкі, огидні.
Зовсім недавно у мене з’явився інший чоловік. Ми познайомилися на автобусній зупинці коли обоє поверталися з магазину тримаючи в руках тяжкі пакети з продуктами. Я помітила його погляд на собі ще з входу, він ретельно розглядав мою сукню в червону цяточку та кілька раз підморгнув правим оком. Тоді мій настрій був ніяким, тому я просто пройшла повз нього, нічого не сказавши у відповідь. 
Якось так сталося, що після того, як він торкнувся мого плеча, серце почало вистрибувати з грудей, а ноги німіти. Можливо виною того його надзвичайно красиві очі, а може то мені набридло жити з батьком своїх доньок і я більше його не кохаю. З кожною наступною зустріччю бажання не прийти додому ставало яскравішим, але я неохоче йшла, тому що не готова кардинально змінити життя.
Час спливав. Бажання не повертатись додому, місце, де я почуваю себе загнаною в рамки, збільшувалось наче дощ. За спиною ховалася земляна дорога, яка під моїми ногами розпливалася, а люди зникали відразу після того, як я закривала очі. Я періодично дивилася на годинник та рахувала хвилини до моменту, коли можна подзвонити Славі домовитись про зустріч. 
– Привіт. – сказав він ніжним голосом. – Я сьогодні раніше звільнився, не хочеш зустрітися? 
– Хочу. Коротко відповіла я. 
– Скоро буду. Чекаю тебе на нашому місці. 
Ми завжди зустрічалися на останній вулиці села біля великого дубу. Сюди мало ходить людей, особливо вночі, тому що існують слухи, нібито тут зникають жителі і їх потім не знаходять. За весь час поки сім’я живе в цій місцевості, я ні разу не чула що хтось зник, але якщо це була правда, то вона не зупинила мої ноги на пів дорозі. 
– Привіт. – сказав Слава визираючи з темного вікна автомобіля. – Вибач, що змусив чекати. Мусив трохи затриматися, друг попросив підвезти його дівчину на автовокзал. Тим паче в місті затори, це у вас можна їздити нікого не чекаючи.
Слава вийшов з букетом гарних квітів і сильно мене обійняв. 
– Привіт, я сумувала. Як справи? 
– Добре, сідай до автомобіля. Не мерзни на вулиці. 
Я сіла в авто і ми поїхали трасою. Слава ввімкнув фари аби краще було видно дорогу та зробив тихіше музику. В салоні був приємний запах ялинки та цитрусових. Він нагадав мені новорічні свята, які минули майже два місяці назад. Провели ми їх не дуже вдало, сильно посварилася з донькою, а чоловік не ночував вдома. 
– Про що думаєш? – Слава перервав мої роздуми. 
– Та як і завжди. – відповіла я роздивляючись тіні дерев. 
– Знову дома сварки? 
– Бач, ти сам все знаєш. 
– Коли ти підеш від нього? Ви давно не любите одне одного. Подай на розлучення і все скінчиться. Я б на твоєму місті це давно зробив. Доньки вже дорослі, я думаю вони зрозуміють. І я впевнений, дівчата здогадуються, що в тебе з’явився інший чоловік. 
– Ти впевнений? – страх переповнював мої нутрощі. – З чого ти взяв? 
– Я помітив, як Поліна дивилася з вікна, коли одного разу підвозив тебе до будинку. Твоя донька вже доросла і розумна, не маленька дитина, щоб їй лапші на вуха навісити. 
– Вона думає, що ти мій знайомий. – я намагалася відкинути від себе думки, ніби Поліна про все здогадалась. – Нічого вона не знає!!!!! 
– Ну добре, якщо тобі від того простіше буде, то вони нічого не знають. – усміхаючись сказав Слава. 
– Спасибі за підтримку. 
– Немає за що. Як проведемо цей вечір? 
– Не знаю, пропозиції зовсім відсутні. Як ти хочеш? 
Слава загадково подивився на мене і далі продовжив вести автомобіль. Тільки зараз помітила, що він трохи не в тверезому стані. В салоні почало пахнути сигаретами і пивом. Мене почало нудити.
– Зупини авто. – прикриваючи рот рукою крикнула я. – Швидше!!! 
Вийшовши відразу почала блювати. В голові сильно паморочилось, у вухах гуділо так,  наче мені стукнули по затилку. Стало страшно. 
– Все нормально? 
– Не дуже. Погано мені, хіба не видно? 
– Поїхали в лікарню. – Слава допоміг мені сісти на задньому сидінні. – Хоча, вони вже не працюють. 
– Не треба. – я вкрилась теплим простирадлом. – До ранку пройде. 
Я закрила очі і почала згадувати яку їжу сьогодні вживала. Можливо мене могло знудити від смаженої риби, але вона була свіжа, я завжди купую в одного продавця. Цю думку я відкинула. Не задовго до того, як мені стало погано, пила мінеральну воду що дав Слава. Збіг? Так, я трохи не в собі.