ПОЛІНА

На сходах обкладених дрібною різнокольоровою мозаїкою, я обожнювала сидіти з моменту сходу сонця о п’ятій ранку і до закінчення дня, коли воно зникало за горизонтом, прощаючись зі світом останньою про літаючою пташкою над моїм будинком. У мене часто запитували: «Чому ти постійно тут сидиш?», а я не могла дати відповідь, тому що сама не розуміла чим це місце мені подобається. Можливо річ в тім, що зі сходів, прямо переді мною відкривається нереальної краси краєвид – гори, а можливо, я так втікала від об’єктів, які мені набридали. Тільки тут, на задньому дворі я відчувала себе в безпеці, адже сюди мало хто приходив, лише моя улюблена собака Ніккі. Я люблю гратись з нею, поки ще всі сплять, гуляти серед лісу, де найдрібніша деталь дарувала відчуття спокою. 
Моя дівчинка Ніккі – вівчарка з рудими вухами та чорною, як земля спиною, в листках та голочках ялинки, які мирно лежали на підлозі, вишукувала носом підсушені ягоди і заманювала білочок до хвилинної пастки, щоб я встигла сфотографувати їх для альбому колекції тварин, а вони наче знали, красиво позували в об’єктив фотокамери і демонстративно міцно тримали в лапках горішки, а потім швиденько втікали по стовбуру дерев до своїх домівок.
Наш будинок нічим не відрізнявся від тих, які стояли вздовж всієї вулиці невеликого села на заході України. Дерев’яний паркан з загостреними наконечниками, голови півників на кожній штахетині, гойдалка у дворі та багато-багато насаджених дерев, завжди були навкруги нас. Я дивилась на людей і те, як вони вранці пораються в землі і розуміла, яке це щастя мати змогу бути вільним, без страху піднімати голову до неба та хапатися за біленькі, схожі на медичну вату хмаринки, вдихати свіже повітря і загалом жити по-справжньому, а не існувати.
Сюди ми переїхали, коли мені та моїй сестричці Мироставці було майже чотири рочки. Тато тоді працював завучем школи, а мама вчителькою, але змінивши місце проживання батьки наче навмисно викреслили з пам’яті речі, які могли б нагадати нам про минуле, дні, коли хотілось закрити вуха руками і не чути всіх тих огидних слів, які їм говорили. Кажуть, діти не можуть знати, що було раніше, але я пам’ятала, наче все це відбулося не дванадцять років назад, а вчора. 
Тоді мама сиділа поруч з нашими ліжечками і зі сльозами на очах гладила нас по голівонькам, а вночі поки ми міцно спали молилась Господу. Я не розуміла чому дивлячись на мене та Мирославу тато обіймав нас з усієї сили, так міцно тримав за рученята, боячись відпустити хоча б на секунду. Я назавжди запам’ятала сумні очі батьків і пообіцяла собі, що зроблю все щоб вони гордилися мною і плакали тільки від щастя.
– Поо-лі-наааа. Ти де? – гукала мама. – Поліна обідати.
Ох, як я не люблю ці сімейні обіди, коли треба сидіти за столом, обов’язково з рівною спиною  і ковиряти виделкою салат та котлету. Мені зручніше було вмоститися на ліжку, підігнути ноги та їсти читаючи книжку, чим на кухні за круглим столом, де мама слідкує, щоб мої лікті не стояли на ньому, а якщо вони опинялися там, вона жартівливо серветкою давала мені по вусі. Тато завжди сміється з такого вчинку і ледве стримується, щоб не виплюнути суп назад в тарілку. 
– Тут я! Зараз прийду. 
– Не зараз, а вже біжу. – кричала з будинку мама. 
– Вже біжу – біжу, аж вогники з під п’ять з’являються. – у відповідь буркнула я. 
Іноді мені здається, що моя мама зовсім не мама, а начальник якоїсь військової роти, де солдати повинні ходити стрункою колоною та дихати за наказом. Її характер викликає у мене кілограм обурення, але крім того, що переговорюватися з нею, я більше нічого не можу. Не буду ж я виховувати жінку, у якої чоловік, ще одна доросла донька та собака, якій вона не дуже радіє.
Ніккі з’явилася у нас рік назад, її тато знайшов на обочині дороги напівмертвою з переламаною лапою та подертим хвостом та привіз додому у багажнику автомобіля разом з вудочками, гачками, старими простирадлами та шинами до мотоциклів. Вона боязко виглядала, кліпаючи очима і чекала нашої реакції, ледве ворушачи своїм хвостиком. Я тоді відразу взяла собаку на руки та віднесла в татів гараж, щоб обробити рани, а Ніккі у відповідь облизала мене з ніг до голови до такого ступеня, що на шиї з’явився лишай. Ми лікували його цілий тиждень, а сусідські дітлахи боялися підходити, тому що думати, що я можу їх заразити, бо то так тато сказав. А ще я не ходила до школи і вчилася вдома, через відео зв'язок спілкувалася з вчителями та однокласниками. Сиділа годинами в кімнаті, яка знаходилася на горищі під самісіньким-самісіньким небом, не дахом, як думали всі жителі селища, а саме НЕБОМ і спостерігала, як кожного ранку автобус сонячного кольору збирав учнів, як збирають бабусі гриби до корзини та дорогою із піску, глини та цементу віз учнів до святого для їхнього віку місця – школи. Я читала книги, особливо біологію і запам’ятовувала кожну рослину, метелика, личинку та шукала побідних у садках, поки мама лозиною (це майже у п'ятнадцять років) не заганяла мене до кімнати. 
Зараз я йшла до будинку вечеряти повільно, переставляла ноги кроками не більші ніж кроки ліліпутів і вигадувала, чому сьогодні я не їм макарони.
– Мий руки і сідай за стіл. – сказала мама насипаючи до тарілки суп. 
Судячи із запаху, який я відчула з входу, суп був рисовий. Я ненавиджу рис і все, що готують з ним. 
– А іншого нічого немає? – запитала я на свій страх і ризик. 
– Ні. Я не розумію, що ти хочеш щоб я тобі приготувала? Крабів? – мама подивилася на мене з під лоба і я ледь не подавилася. 
– Було б непогано. Ну хоча б гречки з сардельками. 
– Їж що є. 
– А на друге макарони?
– Поліна! – звернулася до мене мама. – Не зли мене будь ласка, добре? 
– Добре   
Кухню я теж не дуже любила, чесно взагалі не любила, ненавиділа, точнісінько як макарони, які стоять переді мною в синій тарілці і одним своїм виглядом натякають, щоб я віддала їх собаці, так само і ця кімната, своїми стінами і високою стелею змушувала себе ненавидіти. Вона була величезною, схожою на акваріум, а я у ній маленький равлик, розглядаю все навкруги і шукаю хоча б метр де є комфорт, щоб приткнутися і не тремтіти від того, що хтось величезний і страшний розчавить мене своєю гумового підошвою, коли я нарешті з нього вилізу і навіть цього не помітить.
Мене дратували ці столові прибори, які від подиху вітру починали брязкати та лякати всіх мишей під підлогою, плита та купа сірників під нею, частий запах смаженої цибулі і гора немитого посуду, який мама змушувала мене мити. 
– Поліна, прокидайся!!! Ти спиш за столом? Це вже занадто – говорила мама смикаючи мене за капюшон спортивної жилетки.
– ЯЯЯ не сплю, просто сиджу із заплющеними очима. 
– Та годі тобі, Клавдіє. Нехай доня трохи відпочине. – захищаючи сказав тато знімаючи взуття.
Я наче ошпарена скочила зі стільця, зашпортнувшись за килимок кинулась на нього з обіймами.