АНДРІЙ

– На яку поличку ти поклала сорочку? Я сьогодні піду на роботу чи буду до вечора її шукати? Ей, я що сам з собою розмовляю? 
Не дочекавшись хоч якої-небудь відповіді я сів на крісло та ввімкнув телевізор. На екрані мелькали незнайомі обличчя, вони щось розповідали, але мені зовсім не хотілося їх слухати. Подумки я спускався в метро з рюкзаком на плечі, святкував закінчення робочого тижня, обирав квитки на відпочинок і купував нові в’єтнамки. 
На годиннику восьма ранку. Зазвичай сніданок на столі вже стоїть, але сьогодні ритм життя трохи збився. Мені потрібно було приготувати каву самому, тому що дружина поїхала до бабусі в село, копати картоплю. Як я міг про це забути? Куди поділась моя пам'ять? Без своєї дружини моє тіло наче без рук і без розуму. Хазяїн з мене зовсім нікудишній, я не знаю де лежить цукор, які чашки можна брати для повсякденного використання, а які ми бережемо до особливого випадку. 
Наша зустріч була тим самим особливим випадком, але у той момент я ще не здогадувався, що саме з цією жінкою я захочу обирати штори в кухню та клеїти шпалери з метеликами. Радісно стає від того, що доля все таки нормальна баба, а не така скотина, як про неї відзиваються мої дружки. До речі про них, вони ржуть з мене і говорять, що я рідкісний підкаблучник, але мені байдуже і начхати, тому що щасливий і не бачу нічого погану в тому, що ми приймаємо спільні рішення, а не виключно ті, що пропоную я. 
Зовсім недавно я був хлопчиськом з вітром в голові, у якого навіть не було своєї полички в шафі, а тепер для мене готують мої улюблені котлети і приносять чай в постіть, коли я хворію. Хіба важливо, як я виглядаю зі сторони, якщо за дверима двадцять першої квартири мене завжди чекають. Чекають п’яного, тверезого, веселого або сумного, з повними пакетами подарунків та навпаки ні з чим. 
Я впевнений, що такі зустрічі небо дарує лише однісінький раз і якщо ти одного дня будеш неуважним і пройдеш повз свого щастя, то більше ніколи його не зустрінеш. В дитинстві тато говорив мені, що потрібно ширше дивитися на світ і я дивився, як він вчив. Відкривав очі в повну силу і тримав повіки пальцями, щоб вони не звузились. Зараз мені смішно від того, що тоді не розумів, що тато мав на увазі. З роками все стало ясно. Дивитися ширше на світ – це вміти бачити далеко за межі звичного, глибше заглядати в свою душу і слухати серце. Бо воно має здатність сказати більше ніж люди чи кілька безглуздих розмов з сусідами.

Мені не вистачає татових анекдотів, під затильників, коли я щось неправильно зроблю, міцного стискання руки та легенького хлопання по спині зі сколіозом. До сих пір пам’ятаю його голос, який від застуди ставав таким грізним, що я боявся йти зі школи додому. Коли мене ображали старші хлопці він кричав з балкону і давав їм стусанів лише одним поглядом. З татом я забував про страх темряви, кожного дня переборював себе заходячи в комірчину за варенням зі слив та ставав сильнішим. Я виріс під його чіткими вказівками схожим на нього, але все одно ніколи не стану ним. Надто мало в моїх кістках мужності та сміливості. Ні, я не можу назвати себе боягузом, але і відчайдушним теж не являюся.
На роботу я прибіг з червоними щоками і збитими колінами. Виходячи з трамваю не помітив під ногами яму та гупнувся туди, як мішок з камінням. Для ваги сімдесят кілограм звук падіння був надто голосним, тому щоб не наражати себе ще раз на небезпеку та насмішок зі сторони оточуючих, я чим дужче погнав в офіс.
Якщо чесно, то колеги вже звикли до моїх запізнень і знають, якщо дружина кудись їде, потрібно говорити що нарада починається на годину раніше ніж завжди, тоді я обов’язково прийду вчасно. З пунктуальністю у мене, як ви встигли помітити дружби мало, точніше взагалі повна ворожість та біда. Я намагаюся виховувати в собі цю якість, але не зовсім виходить. Дружина каже змиритися і приймати себе таким як я є, та мені хочеться бути кращим.  
– Кого я бачу, – жартома говорила секретарка, протираючи вологою серветкою маленьке люстерце. – Майже не запізнився. 
– Ага. 
– Можна вважати, що це прогрес? 
– Якщо тобі потрібно, то вважай, – сухо сказав я. – Дай краще серветку, а то з колінами в землі заходити в кабінет не хочеться. 
Я швидко витер штани та зайшов. Всі колеги вже сиділи на своїх місцях і задоволено попивали каву. Начальник як завжди розпинався біля дошки, демонстративно розмахуючи паличкою. Мій друг поза очима називав його «Вороном», тому що він був на нього схожий. 
– Ти чого такий схвильований? – тихо запитав я у Слави? 
– Та блін звіт не приніс. Вчора на вечірці затримався, а потім поїхав до одної знайомої. От зараз почнеться, начальник голову відкрутить.
Слава вовтузився на стільці прикривши обличчя руками. 
– Ну ти даєш. Тобі точно від «Ворона» влетить. Сьогодні він злий, як голодний пес. 
– Без тебе знаю. Але надіюся, що він про той звіт зможе забути. 
– Трохи сумніваюся, але все можливо. 
Пів години ми слухали нудні настанови нашого головного. Ну як слухали, робили вигляд, а насправді кожен займався своїми справами. Славка грав на телефоні у танчики, а я читав цікаву книгу про походження людей. Секретарка Тася періодично заглядала до кабінету пропонуючи чай та каву, одночасно розмовляючи з кимось по мобільному. Якби я був на місці нашого «Ворона» то давно звільнив її, тому що від неї користі менше ніж від вішака на вході. Погано, що я не начальник. Тоді за запізнення не потрібно писати доповідні і на роботу теж поспішати не треба. 
– Чому життя таке несправедливе? – штурхаючи в плече, запитав я свого товариша. 
Він розгублено знизав плечима та похитав своєю пустою головою. 
– Поняття не маю.
– Хочу бути начальником, а ця роль дісталася іншому. Хіба це чесно? 
– Ні. Про чесність можеш забути. Її, мабуть, взагалі не існує. 
– Так само як і ідеальної жінки?
– Точно. – відповів Слава, на секунду відірвавшись від екрану. – В саме яблучко потрапив, в самий центр.
Мені не хотілося сидіти на нараді та слухати, як начальник повчає нас, запевняючи, що такої роботи, яку дає він, не знайдеш ніде. Я заплющив очі та поринув у свої роздуми. Тепло огорнуло спочатку кінчики пальців, потім п’яти, коліна та поступово дібралося до шиї. Воно нагадало дотики моєї рідної дівчини, яка хоч і була далеко, але все одно я відчував її десь поруч. Заради неї я готовий терпіти ненависні години очікування, ходити на роботу та працювати, коли дуже хочеться спати. 
– Та прокинься ти!!! – горлопанив Слава на вухо. – Ти що заснув?
Я підвівся зі свого стільця так, наче піді мною скоро зірветься бомба та розгублено роздивлявся всіх навкруги. 
– Ні не заснув, не сплю. Просто із заплющеними очима сидів, мені так краще думається. – відповів я, зіваючи у долоню. 
– Слухай ти!!! – звертаючись до мене, говорив начальник. – Мало того, що дозволяєш собі постійно запізнюватись, так ще і слухати мене не хочеш. Думаєш я не знайду на твоє місце кваліфікованого працівника? Помиляєшся знайду, а тебе викину за двері, як того набридливого кота. 
Я дивився на нього та нічого не говорив. 
– І чого мовчиш? Язик проковтнув? 
– Ні, він на місці. Хочете покажу?
Біля мене Слава так почав сміятися, що ледве не впав з крісла. 
– Це вже  виходить за дозволені рамки! – сказав «Ворон» та грюкнувши дверима, пішов з кабінету. 
Всі, хто був також присутній в приміщенні, наче за наказом, одночасно подивилися йому вслід і кімната вибухнула від нашого сміху.
– Ну ти даєш. Ти що справді показав би йому язика? 
– Та ні звичайно. Просто він бісить мене своєю поведінкою. Веде себе так, ніби тут король.  
– А сам як істеричка. 
– Ото ж. Славка, пішли кави вип’ємо, а то в мене мігрень почалася від його волання.
Ми швидко вийшли з кабінету та коридором попрямували до кафе, яке знаходилось на першому поверсі. Лише в ліфті Слава випустив з рук телефон і повністю присвятив увагу нашій розмові. Його вчорашні веселощі добре проявилися синцями під очима та пом’ятим обличчям. 
– Якщо  не секрет, яка це дівчина за останні три місяці? – запитав я у друга. – П’ята? 
– Ображаєш, брат. Сьома. – з гордістю сказав Слава. 
– Тобі не набридло міняти їх як шкарпетки?
Слава секунду думав, перебираючи в голові чи нікого він не забув. 
– А що я зроблю, як вони самі мені на шию вішаються. Розумієш, не готовий я ще до серйозних відносин. Мені так добре. Сьогодні одна, завтра інша, після завтра третя краля, так і не сумно жити. 
– Був би я дівчиною, то не повівся на такого як ти. 
– Чого це? Я наче б то не стрьомний, чи стрьомний? 
– Та нормальний ти, просто не той, хто мені потрібен. 
– Від тебе я такого точно не очікував. 
Дівчина, яка пройшла поруч подивилася на нас, як на тих придурків та пішла далі розносити замовлення.
 – Ти бачив яким поглядом вона на мене дивилася? – очі Слави шукали її в залі. – Я їй точно сподобався. 
– А мені здається, вона подумала, що ми… ну ті…ну не такі….не тієї. 
– Геї? 
– Так. 
– Та що ти мелеш своїм язиком? Які геї? 
– Звичайні. Такі як інші, що ходять у вузьких штанях, – відповів я Славі, поглядаючи на вітрину з пиріжками. 
– Ти точно трохи дивний. Не дарма тебе Андрієм назвали. 
Я вдарив його у  вухо та сів за столик чекати, поки мені принесуть чай та булочку з маком. 
– Та не ображайся, добре? У тебе нормальне ім’я. Тобі навіть личить воно. Оооув Андрюха, ти чого? 
– Нічого. Тільки на наступний раз більше не масти своє волосся тим гелем, окей? А то якби я тебе не знав, то подумав, що ти «той». 
До кінця обіду ми більше не говорили. Слава далі продовжував грати в танчики, а я мріяти про гарячий суп з грінками. Робочий день закінчився швидко, промчав біля моєї скроні паперовим літачком. Я неохоче зібрав папери зі столу, нагострив кілька простих олівців на завтра, вимив чашку з-під розчинної кави та непомітно вийшов з офісу. Охоронець як завжди провів мене поглядом до воріт, почесавши потилицю чорною палицею з білою лінією на краю. Я не знав, що робити далі. Наче б то і радий, що закінчився день можна спокійно відпочити, але настрою зовсім не було. Ноги йшли окремо від тіла, руки хиталися від вітру та сильно боліли. Таким змученим, як сьогодні, я ще не був ніколи.
Діставшись квартири я сів на те саме крісло що і вранці та закрив очі. У лівому куті кімнати цокає годинник, за вікном ляпотить дощ, коти під під’їздом розбивають голови в істериці. Такий він самотній чоловічий вечір. Від нудьги ввімкнув телевізор, йшов футбол. Можливо ви здивуєтесь, але я не люблю футбол. В дитинстві просто обожнював цю гру, але ставши трохи старшим зрозумів, що ця гра повна дурня і грають в неї ідіоти, яким нічим зайнятися окрім того, як бігати по полю та отримувати на горіхи від п’яних  фанатів. Якби мій друг Слава почув ці слова, то точно дав мені ляща і такого, що половина моєї челюсті стала нерівною, як той асфальт під моїм будинком. У плані вподобань Слава мені не друг, тому що йому не вдається вмовити мене хоча б один раз сходити на стадіон.
У роздумах про всіляку дурню я просидів на кріслі до третьої години ночі. Якщо придивитися, то можна побачити, що десь далеко-далеко за десятки кілометрів від мого облущеного будинку, сходить сонце, яке зовсім скоро стане жовтогарячим. Мені дуже рідко приходилось зустрічати схід сонця, адже прокидатися рано я не любив. Мабуть часточки моєї свідомості запам’ятали ті страшні дні, коли я працював таксистом і кілька ночей не змикав очей, тому тепер організм компенсує години безкорисним лежанням на дивані.