розділ 3

Ніка

— Дем'ян Тимурович тут? — голосно та з поспіхом запитую у нашого адміністратора. 

— Так, щойно.... — Не встигає до говорити жінка, коли я просто йду. 

Я біжу. Перед очима швидко проминають люди, а в ушах не приємний звук. Дихання не вистачає, а пульс вже давно перейшов межу. Бляха, якщо я не встигну, я собі цього в житті не пробачу! Я біжу, не зупиняючись, чую, що хтось вигукує моє ім'я, але так начхати. Хай. Йдуть. До біса. 

Підбігаю до кабінету свого батька. Зупиняюся. Сім'я Ларснових стоїть біля його кабінету, не зайшли, не встигли. Слава Богу! Підходжу до щоякнайстаршого з них — Дем'яна Тимуровича. 

— Дем'ян Тимурович, не вийшло зламали мене, вирішили, що з батьком це буде зробити набагато  простіше?! — Намагаюся кричати, складно. Кисню не вистачає, відчуття, що я зараз просто помру.

Вони троє пристально дивляться на мене. Дем'ян Тимурович хитро посміхається, а його жінка високомірно кривиться та відводить погляд. Фу, ненавиджу. Маршел удає, що нічого не розуміє. Але чому я дивуюся? Яблуня від яблуні далеко не падає! Їх сім'я тому хороший доказ. 

— Ніко, не розумію про, що ти. У нас з батьком ділова розмова. І думаю, що ми розв'яжемо всі наші питання і без дітей  — він хитро ухмиляється та поглядає на годинник. — Ммм, запізнюється, Ніко, не гарно так зі сторони твого батька. 

Дитина. Ну звісно, що це було сказано про мене. І далеко не про мій «статус» доньки, а про мою не обізнаність. Тільки він помиляється, у свої двадцять чотири, я набагато впертіша та сильніша. Колись, я заставлю їх шкодувати про всі їх слова та вчинки. 

— У нас тепер підробка бізнесових документів так називається?! Це ж ви, підробили документи та хотіли використати їх проти нашого бізнесу? Спроба доволі не погана, але як ви бачите, безнадійна! Хтось є і розумніший за вас.  — Я вже не стримувала свої емоції, як я ненавиділа цих людей! 

— Дівчисько, ти думай як і з ким розмовляєш! Ти розумієш, що це дуже серйозний наклеп! Доказів у тебе не має, тому і твої слова безпідставні! — накінецьто щось вимовила жінка. А вона ще гірша виявляється. 

Дівчисько, яка ж вона мерзотниця!

— З Вами спілкуватися я взагалі не маю бажання! Добре наслухана яка Ви підла і мерзотна людина! Сьогодні, я в цьому переконалася! — Сичу жінці в обличчя. Дідько, довела! 

— Ніко! Я ще терплю не підставні обвинувачення до мого батька, але з мамою так розмовляти не дозволю! — Процідив сухо та злісно Маршел. — Проси вибачення, негайно! 

Бачили б ви моє лице. Серйозно? Перепрошувати? Мені? Та я краще здохну, а ніж колись попрошу у них вибачення. Нехай ще скажуть дякую, що я з останніх сил тут тримаюся, щоб не пустити їх під ніж! 

— Із нас всіх, я остання, хто має просити вибачення... А перед вами, я цього взагалі робити не збираюся. — тихо та сухо говорю я. — Ти ж добре знаєш, які люди твої батьки. Добре знаєш про їх плани, про фальшиві документи! 

— Гадки не маю! І не вірю жодному твоєму слову! — хлопець говорить на повишеному голосі. — Дай мені докази, що це справді так. 

Далі у мене просто закінчилися слова та сили. Вони занадто підлі та хворі люди, які залежні від коштів та бізнесу! І я просто розумію, що вони й надалі будуть робити вигляд, що не винні й нічого не знають. Я дуже люблю себе та свої нерви, тому далі продовжити розмову не намагаюся. 

Зараз мені просто хотілося плакати. Я втомилася. Бляха, занадто втомилася... 

— Перевіриш свою електронну пошту, попрошу нашого юриста, щоб надіслав тобі їх. — Тихо говорю я та йду. 

 Просто мовчки йду. Напевно, мій мозок зараз навіть не хоче думати про їх жалюгідність. Я спускаюся до кафетерію, займаю вільний столик та роблю собі каву. Кофеїн - це зараз те, що мені так потрібно. І вже начхати на те, що для серця це шкідливо. Більшої шкоди, а ніж Ларсанові, він вже не заподіє. 

Дістаю телефон. Пишу коротке повідомлення тату: — "Нічого не підписуй. Як звільнишся, обов'язково зателефонуй мені, є розмова. " Далі просто ставлю телефон на режим " Не турбувати". Хочу  побути самою. Я потребую цього. 

Вирішую прогулятися парком, займаю вільну лавку та мовчки спостерігаю за людьми. Люди гуляють з дитячими візочками, закохані йдуть за руку та просто мило дивляться один - на - одного. Хтось біжить по своїм справам, а є такі як я — які  просто вирішили відпочити від своєї буденності. 

Я вже всерйоз замислююсь про сім'ю. Можливо коли поруч буду кохана людина, а копія нас буде бігати та гратися на дитячому майданчику, я стану насправді щасливою? 

— Господи, Ніка, що за маячню ти говориш. - Кажу я сама до себе та знову пірнаю з головою у свої думки. 

Не знаю скільки я провела у парку, але можу лише здогадуватися, адже люди приходили та йшли, а я так і сиділа там. Деякі, навіть підходили та запитували чи все у мене гаразд, і як їм пояснити, що просто дибільне життя. 

Накінецьто взявши свій телефон, я помітила безліч пропущених дзвінків, мені дзвонили всі, хто мав мій номер телефону. Був і невідомий номер, але спочатку я вирішила, зателефонувати до мами, адже думаю, що  вона переживає зараз найбільше. 

Гудок,гудок і ще один, я вже сумнівалася, що хтось взагалі візьме слухавку. Але як тільки я хотіла скинути дзвінок, я почула схвильований голос мами. 

— Доню, ти де? Чому не відповідаєш на дзвінки? — голос у неї був заплаканий та тихий. 

— Мам, все гаразд, не чула, що ти телефонуєш. Чому ти плачеш, що трапилося? — тепер і я дуже хвилювалася та не розуміла, що могло трапитися за ці декілька годин. Тиша, тиша.... Мама просто мовчить. — Мамо! Не мовчи, я ж теж хвилююся. 

— Тато в реанімації, інфаркт. 

А далі дзвінок просто збивається. Я набираю ще раз, але телефон знаходиться поза зоною досяжності.