Розділ 9. АЙЗЕК

Після розмови з Майклом біля храму в Нью-Йорку Бен зрозумів: можна починати. Його думки були розбурхані, немов хмари перед бурею. Він відчував, що стоїть на порозі чогось важливого — але саме слова Майкла стали тією іскрою, яка змусила його діяти.

Через годину після розмови в Нью-Йорку, Бен опинився на Фарерських островах

Фарери зустріли його холодним вітром і густим туманом, який стелився над землею так, ніби хтось розлив молоко між пагорбами.

Тут усе виглядало первісним. Непорушним. Схили — зелені, соков

Тут усе виглядало первісним. Непорушним.

Схили — зелені, соковиті, мов щойно вмиті дощем. Вітер біг між пагорбами, чіплявся за високі трави й змушував їх хитатися, немов хвилі темно-зеленого моря.

Над усім висів низький туман — густий, молочний, такий щільний, що здавалося, ніби його можна торкнутися рукою.

Десь у далині глухо клекотів океан. Його ударів не було видно, але звук проходив крізь землю, наче сам острів дихав глибоко і рівно.

Бен повільно рушив угору старою стежкою, яка колись служила єдиним шляхом між селом і віддаленим будинком на пагорбі. Під ногами хрускотіло дрібне каміння, мокре від туману.

Ступінь за ступенем — усе вище. Повітря ставало холоднішим, густиною майже нагадуючи воду.

Стежка звужувалася. Час від часу він торкався рукою шорстких каменів, що стирчали зі схилу, як старі кістки землі. Вітер свистів у вухах, але Бен продовжував іти, відчуваючи, як напруга всередині поступово стискається.

На самому вершечку туманне повітря розступилося, неначе хтось відгорнув прозору завісу.

І там, де пагорб раптом обривався у відкритий простір посеред якого стояв будинок.

Будинок стояв на самому вершечку пагорба, немов охоронець, який спостерігає за морем уже багато десятиліть. Він був старий — це було видно одразу. Але старість ця була не занедбана, а шляхетна, як у людей, які прожили життя гідно й зберегли свою силу.

Камені, з яких складені стіни, були темні, гладкі, відшліфовані роками дощів і вітрів. Деякі мали світлі прожилки — сліди мінералів, що робили поверхню схожою на мармур.

Каміння не розсипалося, не обсипалося — навпаки, воно трималося міцно, ніби будинок був вкорінений у сам пагорб.

Вікна — вузькі, витягнуті догори, — мали дерев’яні рами кольору темного меду. Їх регулярно фарбували, це було видно по рівному шарові лаку. Скло блищало, хоч і туманилося від вологи — хтось точно протирав його не так давно.

На кількох віконцях висіли легкі білі фіранки, і вітер час від часу торкався їх, роблячи рух плавним, ніби подих.

Дах був укритий старою черепицею, але ця черепиця, хоч і вигоріла з часом до сірувато-рудуватого кольору, лежала рівно, без жодних щілин. Кожна плитка була ніби на своєму місці — продумана, укладена з любов’ю. Так виглядав будинок, за яким хтось доглядав, навіть якщо давно тут не жив.

Біля дверей стояла акуратна дерев’яна лавка, темна від морської вологи, але полірована часом так, що зберігала свій блиск. Над дверима висів металевий ліхтар — старого стилю, але чистий, без павутиння.

Він виглядав так, ніби його запалювали нещодавно.

Навколо будинку росли низькі кущі й м’який густий мох. Вони були підстрижені, акуратно окреслені, без жодної дикої зарості.

Навіть в умовах острова, де вітер і сіль швидко псують усе, що не захищене, будинок виглядав затишно, цілісно, вдумливо збереженим.

Біля будинку, на дерев’яній лавці, сидів чоловік років сорока. В одній руці він тримав сигарету, в іншій — чашку з кавою.

Його погляд був настільки уважним і настирливим, що Бен відчув його ще здалеку.

Чоловік був одягнений у коричневі черевики, темно-сині джинси, які, здавалося, пережили не один десяток років, і яскраву оранжеву куртку.

Він продовжував невідривно стежити за Беном, не кліпаючи, мов намагався впізнати його в тумані.

Коли Бен підійшов ближче, чоловік злегка нахилив голову.

Бен зупинився поруч з ним.

—  Скільки ти вже тут живеш, Айзеку?

—  Набагато довше, ніж ти існував і існуєш.

—  Тобі не набридло… жити тут на самоті стільки років?

 — Єдине, що ніколи не знає смутку — це краса. А тут краси так багато, що інколи важко дихати. Особливо природної. І поки є час, треба насолоджуватись нею. Бо рано чи пізно люди й цю красу зітруть з лиця землі.

Айзек говорив спокійно, але в його голосі була тепло захована втома — така, яку може мати лише той, хто бачив занадто багато.

Після короткої паузи Бен продовжив:

  — Перед тим, як прийти до тебе, я зустрічався з Майком. Він хотів дізнатися інформацію… ту, що стосується тієї дівчини, про яку ти згадував. Джессі, якщо я не помиляюсь. —  Якщо він прийшов, це означає одне — все почалося й рухається за своїм планом.

Бен подивився на нього пильно.

—  Ти сказав, що «все почалося». Що саме почалося?