РОЗДІЛ 8. СТАРИЙ ЗНАЙОМИЙ

Пройшло чотири дні моєї відпустки, але я так і не зміг скоротити дистанцію з Джессі, а на це була одна вагома причина: протягом чотирьох днів за нею стежили три працівники «підвалу» — Ніколь і ще два невідомих «ловці душ». Напевно, я мав рацію щодо ситуації з Ніколь. Це не просто випадковість, щоби за однією людиною спостерігали троє працівників Люсі.

Вони стежать за нею під час роботи в кафе. Вони супроводжують її у вільний час — під час прогулянок до супермаркету, зустрічей із друзями в барі «Червоний Кит», а також дорогою з дому на роботу і з роботи додому.

Ця ситуація була для мене нетиповою, і я не знав, що робити. Мені потрібно було знайти той момент, коли поруч із нею нікого не буде. Але серед моїх знайомих із відділу Служби Божої не було нікого, з ким я міг би порадитися. Тим паче, що ця особа була в списку тих, із ким мені небажано було контактувати.

Але був один старий знайомий, який міг знати хоч якусь інформацію. На жаль, ми не спілкувалися вже майже п’ятдесят років — починаючи з тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого. На те були свої причини.

Щонеділі він приходить до свого улюбленого храму на богослужіння. Стоїть біля храму, милується ним, спостерігає за всім. Якщо коротко — просто живе цим місцем.

І коли я маю час у неділю, коли я не зайнятий службою, я теж приходжу до цього храму — рівно об одинадцятій. Але за всі ці роки я жодного разу не підійшов до нього. Завжди стояв від нього за сто–ста п’ятдесят метрів і просто спостерігав.

Він приходив дивитися на храм. А я — на нього. І поки він приходив щонеділі, я знав: усе з ним добре.

Але настав день, коли я мав із ним заговорити. Хоча я й боявся, що він може нічого мені не сказати.

Це була субота, одинадцята година ранку — все стабільно.

Я прийшов до храму. Він стояв приблизно за тридцять метрів від входу. Я хвилин п’ятнадцять стояв позаду, намагаючись зібратися з думками, і зрештою підійшов до нього.

Я зупинився поруч, зліва. Він подивився на мене. Я подивився на нього. Ми мовчали дві хвилини.

— П’ятдесят років ти приходиш сюди і стоїш позаду. Я тебе завжди відчував. П’ятдесят років ти мовчав, а сьогодні підійшов. Що сталося, Майкле?

— Мені потрібно було все обдумати… нашу останню розмову, те, що сталося після неї, і… те, що ти зробив, Бене.

— Майкле, тобі нема за що просити пробачення. Ти ні в чому не винен. І взагалі… я ніколи не був під твоїм крилом. Тобі нема за що вибачатися.

— Але все одно я тобі співчуваю, Бене.

Бен гірко всміхнувся:

— Ти мені співчуваєш? Ні… це я тобі співчуваю. Знаєш, у чому різниця між людьми, ангелами і демонами? У тому, що людина має душу — і має право вибору. І демони теж колись були людьми. Вони мали вибір, мали душу… а тепер — ні. Вас, ангелів, позбавили вибору з моменту створення вашим татусем на небесах.

— Я маю інше. Я маю місію. Я — інструмент у Божих руках.

Бен криво всміхнувся:

— Інструмент буває гострим, а буває тупим… навіть ангельський. І багато ангелів заздрять людям, бо людям подарований вибір. Бог милосердний саме до людей, а не до ангелів. І ти теж заздрив би, Майкле. Ти хотів би побути людиною хоча б на мить.

— Потрібно бути щасливим із тим, що маєш.

Бен сумно похитав головою:

— Колись і в мене була віра. П’ятдесят років тому. Я теж вірив, що твій татусь милосердний. А потім ця віра… вибухнула. Тепер я думаю, що доля існує. Хоч би що ти робив — усе йде так, як заплановано. Ми всі живемо в матриці, Майкле.

— Кожна людина відповідає за свої вчинки. І ти теж. Ти застрелив людину.

— Я застрелив покидька, а не людину.

— Але це була людина. А ти забрав у неї життя. А потім — і в себе. Ти порушив заповіді, про які проповідував шістнадцять років.

— Бог милосердний? Настільки, що мене без суду відправили в пекло? Світло вимкнулось — увімкнулось — і я вже там!

— Попри це ти зробив блискучу кар’єру там. Тобі позаздрив би будь-який демон.

— Авжеж. Бо в моїй команді багато колишніх політиків із гнилою душею.

— Чи є для вас різниця в душах? — запитав я.

— Є два типи: ті, хто вже забронював місце у нас, і ті, хто вагається. А так все як і у вас всі душі однакові

— Настільки однакові ,що від однієї людини не відходить демон? – запитав я

— Можливо той закохався в ту людину, демони раніше були людьми і мали емоції і відчуття, зараз їх не має звісно ,але є спогади . Можливо ця людина нагадує йому когось з минулого життя.

— Настільки сильні спогади ,що за цією людиною стежить три різних працівники «вашого підвалу.

— Троє?! Можливо, це сестра Ісуса. Або донька. Ходять слухи що Ісус уже триста років живе серед людей, в нього був час щоб завести сім’ю.

— А з чого ти взяв, що це жінка?

— Інтуїція.

— Ти бачив свого татуся, Майкл?

— Що ти хочеш Бене?

— Ти його колись бачив за все своє існування Майкле?

— Ні. Бога бачили  тільки найвищі ангели ,які стоять високо в ієрархії а також наші боси.

— А ти знаєш когось, хто бачив Його?

— Ні, не знаю. І знаєш… мене це ніколи не цікавило. Мені байдуже, чи хтось із вищого рангу, кого я знаю, бачив Його наживо або спілкувався з Ним.
Після цього Бен сказав мені одну дуже цікаву фразу. Вона закралася десь глибоко всередині мене, у свідомість, у думки… і після того я ще довго не міг її забути. Я міркував: чи може таке бути? Чи ні? Як би там не було, але Бен зробив свою справу. На жаль… він кинув у мене маленьке зернятко роздумів. Зернятко, яке мало прорости.

— Знаєш, Майкл… Серед нас ходять чутки, що Ісус покинув ваше Бюро. Через те що він зневірився в людях. А через те, що люди почали втрачати віру, відвертатися від Бога, повертатися до Нього спиною. Але є інша теорія. Якщо подивитися на все з іншого боку. Про неї ніхто не знає. Навіть ти. Та знаєш… у цьому світі можливе все. І в усьому є сенс, Майкл.
— Майкл, ти, дуже добре знаєш історію про Люцифера й Бога. Так само, як і всі люди, які читали Біблію або хоча б цікавилися цією темою. Але, на жаль, усі знають лише версію Творця. Якщо ця історія взагалі була саме такою.
Бен злегка нахилив голову, його погляд потемнів.
— Але ніхто не знає історії зі сторони Люцифера. Ніхто не знає, чому все сталося саме так. Що підштовхнуло його до цього. І взагалі… у чому був сенс усього цього?  Історію зі сторони Люцифера… навіть я не знаю до кінця. Але прийде час — і він сам її розповість. Мені здається, що ця історія зовсім не така, як та, що записана в Біблії і яку розповідаєте ви. Вона… інша. Можливо, набагато складніша.
Він на мить замовк, підбираючи слова.
— Єдине, в чому Люцифер мені зізнався… це те, що його єдиний контакт із Богом був тоді, коли він молився. Молився подумки, а Бог йому… відповідав. Але він ніколи не бачив Його. Так само, як і інші ангели. І, можливо, саме через це Ісус і покинув вас. Можливо, він теж почав думати… трохи інакше. Хто знає, — тихо додав Бен.
— Бене, — відповів я, — я не знаю, які сітки ти хочеш плести в моїй голові… або яке зернятко намагаєшся закласти в мої думки, щоб воно проросло. Але моя віра чиста. Я вірю в те, що Бог є.
— Чому так сталося Майкл, що ми поділилися на два табори? У чому сенс цієї боротьби? Іноді це важко збагнути… І багато ангелів, чесно кажучи, не розуміють, у чому сенс цієї вічної боротьби, якщо результат, здається, і так наперед визначений. Особисто я думаю, Майкл,  що суть цієї боротьби насправді дуже проста. Тут справа не в душах. Справа в тому, що має існувати паритет сил. Ти ж розумієш це.
Він говорив тихо, майже спокійно, але з якоюсь гіркою впевненістю.
— У світі є багаті люди й бідні. Є демократичні держави, а є диктаторські. Є світло — і є темрява. Є ніч і є день. Так само і у нас. Має бути баланс. Якийсь рівноважний стан. Паритет, розумієш?
Бен усміхнувся сумно.
— Ми ведемо безглузду боротьбу за душі тільки заради того, щоб цей баланс існував. І, чесно кажучи, навіть демони не розуміють, для чого ми це все робимо. У чому сенс усього цього? Щоб що? Перемогти? Кого перемогти? Вас? А це взагалі можливо? Для чого нам намагатися переманити більше душ у свій табір? Що це нам дає? Я не розумію, який фінал у цієї боротьби. Що ми отримуємо в результаті? Ми вже тисячі років цим займаємось… але для чого?
Бен подивився кудись убік, наче в порожнечу.
— Ми просто маленькі гвинтики у величезному механізмі, який крутиться сам по собі. А ми навіть до кінця не розуміємо, що цей механізм робить. І для чого він узагалі призначений, Майкл… — сказав Бен.
— Можливо, з часом ми це й дізнаємося. Можливо, колись прийде той момент.
— Прийде, Майкл. І набагато раніше, ніж ти думаєш. Питання в іншому: чи готовий ти до цього моменту? Особисто я — готовий.
Його голос став жорсткішим, навіть твердим:
— У мене є лише одне бажання: піднятися нагору, до тебе, додому… проламати ваші кляті двері, залізти всередину з сокирою — і дізнатися, чому мені дали таку долю. Долю мученика, який усе життя був вірним Богу, але в якийсь момент… оступився. І досі не розуміє, чому.
Очі Бена блиснули темним вогнем.
— Я вже п’ятдесят років шукаю того демона, який тоді… пробрався в мою душу і кинув туди ту чорну, отруйну думку. Але за п’ятдесят років я так і не знайшов його. Можливо, тому що наш штат росте щодня, як ракова пухлина.  Але рано чи пізно я все одно дізнаюся. У чому був задум. Бо це не був мій вибір, Майкл. Застрелити людину? Зробити самогубство? Ні. Тут було щось інше. Але поки що я не знаю — що саме.
— Єдине, що я можу тобі побажати, — це терпіння, Бене.
—Щодо твоєї проблеми, через яку ти прийшов. Тієї людини, про яку ти говориш… демони не завжди можуть стежити за кимось, навіть якщо дуже хочуть. Є місця, куди вони не підуть. Просто тому, що їм там робити нічого.
Він підняв палець, ніби вказуючи на щось очевидне:
— Демони люблять бути там, де багато людей. Там, де є притік темної енергії, де народжуються темні думки. Від цього вони набираються сил.
Від цього у них з’являються свої маленькі крильця… правда, літати вони на них все одно не можуть.
Бен знизав плечима:
— А от у безлюдних місцях їм немає чого робити. Навіщо туди йти? Якщо ти хочеш поговорити з цією людиною — просто обери місце, де мало людей. Або де їх взагалі немає.
 Після сказаного Беном я перебрав у голові кілька варіантів. Він подав дуже цікаву думку. Бен справді мені допоміг… Як я сам до цього не додумався. Демони завжди з’являються тільки там, де є люди. У кафе. У барі. У натовпі. У супермаркеті.
Але ж вони не можуть бути з нею постійно.
Є одне місце, куди вона ходить — і де людей немає. І я прекрасно знаю, що це за місце. Пронеслося в мене в голові.
Після цієї думки я навіть не сказав Бену «прощавай», «щасти» чи «успіхів».
Я просто розвернувся, зробив один крок… але на мить зупинився.
Мене раптом накрило риторичне запитання — те, що давно жило десь під шкірою.
— Бене, — сказав я, не озираючись, — ти говориш, що не робив свого вибору. Що його зробили замість тебе. Але скажи ти радий цьому вибору?
Хоча я майже впевнений — ні. Але, на жаль, так сталося. Так сталося, Бене.
— Я не радий цьому вибору, Майкл. Я взагалі нічого не обирав. А знаєш, у чому весь сарказм цієї ситуації? Я все життя боровся проти диявола. Я був із Богом до самої смерті. Але Бог не виявив до мене милосердя.
Він гірко всміхнувся, але очі залишилися холодними.
— А коли я потрапив у пекло… єдиний, хто проявив бодай якесь милосердя і хоч трохи співчуття — це був диявол. Я боровся проти нього все життя…
А найбільш милосердним до мене виявився саме він. Ти можеш собі таке уявити, Майкл? Звучить, ніби якась жахлива насмішка.
Після цих слів Бен замовк, опустив погляд і повільно пішов у бік метро.
Доволі непогана зустріч, — подумав я. Я й не сподівався на таку. Емоційно… як то кажуть люди. Крім того, що я дізнався те, що хотів, ми ще й вилили один одному душу. Особливо Бен.
Мені було щиро шкода його. Він був хорошою людиною.
Я знав його п’ять років — до самої смерті. І ніколи б не подумав, що саме ця людина, яка служила Богові, яка допомагала іншим знайти віру, яка могла вивести людину зі стежки темряви на шлях світла… що саме вона опиниться в пеклі. До самого кінця.
Я навіть не міг уявити такого.
Адже поруч із ним я ніколи не бачив ні демона, ні ангела. Нікого.
Усе здавалося очевидним: він мав потрапити до раю.
Але щось пішло не так.
Мені самому було цікаво — що ж сталося за ті два дні, до того як він скоїв… убивство.
І самогубство....