РОЗДІЛ 7. ПЕРША ЗУСТРІЧ В КАФЕ

Кафе з першого погляду здавалося мені похмурим. Звісно, це була не забігалівка біля траси — щось ліпше, але загалом місце орієнтоване на звичайний робітничий клас. Усередині я не побачив жодної людини, яка б нагадувала банкіра чи юриста. 

Я сів за вільний столик, на якому лежала скатертина часів Рейгана, зате чиста. Замовив капучино, та чізкейку, на жаль, не було. Усередині працювала одна офіціантка років сорока. Джессі не було. Можливо, запізнюється або сьогодні не її зміна. Ну що ж, почекаємо — час ще є.

Не минуло й десяти хвилин, як до мене підійшла молода жінка років двадцяти п’яти. У стильному, елегантному костюмі темно-синього кольору, з красивим манікюром і макіяжем. Її не було, коли я зайшов у кафе — таке враження, ніби вона спеціально чекала, поки я зайду, аби вірватися в мій особистий простір.

— У цьому клятому кафе хороша кава. На жаль, ти можеш це відчути. Твій небесний татусь скинув неправильну локацію? Якщо шукаєш храм, то тобі треба пройти ще дві вулиці. Там є кого рятувати для вашого Небесного Царства.

— Ніжки втомилися йти туди, от і вирішив перепочити десять хвилин. Авто навіть для нас — розкіш.

Вона засміялася.

— Не у всіх твоїх колег є почуття гумору. Тільки в тих, хто «злюдився». Будь обережніший, а то зверху може прилетіти.

— Як тебе звати?

— Ніколь.

— Ім’я моєї улюбленої акторки.

— Кідман?

— Так.

— Через фільм «Дні грому»?

— Ні.

— «Інші»?

— «З широко заплющеними очима»

— Несподівано. Я думала, вам заборонено дивитися фільми такого плану.

— По суботах татусь дозволяє.

— То що ти тут забув? Судячи з усього, у цьому кафе немає людини, за якою ти піклуєшся… Чи, може, допомагаєш друзям, у яких завал? — запитала вона.

— Я люблю бути волонтером.

— Якби не це ідіотське правило між нами, я б уже давно розбила цю чашку об твоє ангельське личко.

— Через роботу я часто перетинався з твоїми колегами з «підвалу». Ведуть вони себе інакше. Судячи з твого образу і того, як ти язиком чешеш, мов помелом, ти нещодавно стала працівником.

— Два роки тому. Людське життя було нудним — довелося додати яскравих барв. Сусідній літній парі не пощастило: я зробила з них решето. Довелося витратити тридцять хвилин. А потім темношкірий поліцейський вистрілив мені прямо між очі. Таке враження, ніби він знав, що я була расисткою, — і вона істерично засміялася.

— Із усіх лютих історій твоя буде в моєму топі ще довго.

— За два роки зі звичайного співробітника я виросла кар’єрними сходами на кілька поверхів. А ти існуєш уже не перше століття і досі служиш звичайним робітником. Люди таких, як ти, називають «невдахами».

— І це говорить дівчинка, яка не змогла втекти від копа й отримала шедевральний хедшот у голову. Тому за цим столом невдахи тільки двоє, — сказав я й підморгнув.

Їй це не сподобалося. Судячи з погляду.

У цей момент із кухні вийшла Джессі. «Нарешті, — подумав я. — Не пройшло й години».

Якби оцінювати Джессі з чоловічої точки зору, то вона мала дуже гарні риси обличчя. Її очі були такого ж насиченого блакитного кольору, як і список, до якого її розподілили. Кучеряве руде волосся. Гарна постава, фігура.

Я часто чув у драмах фразу: «Жінки з рудим волоссям — найнебезпечніші». Але Джессі не здавалася мені небезпечною. Можливо, небезпеку вона несла лише собі, подумав я, дивлячись на тату «Ворота в Рай» з китайськими ієрогліфами, що взагалі не гармоніювали між собою.

На всяк випадок я перехрестився.

Джессі підійшла до сусіднього столика, щоб узяти замовлення. Я, щоб не видати свій інтерес, дивився на Ніколь, хоча хотів би дивитися зовсім на іншу Ніколь.

Після того як Джессі повернулася, вона спитала:

— Ви ще щось будете?

— Ні, дякую. Ми з подругою вже збиралися йти, —  я дістав із кишені десять доларів і поклав на стіл. — Здачі не потрібно.

— Дякую, — сказала Джессі.

— А я ще посиджу, — сказала Ніколь. — Хочу мартіні.

— У нас є лише коктейлі, — відповіла Джессі.

— Тоді зробіть мікс усього, що маєте. На смак плювати, головне — щоб градус був високий.

— Добре. Почекайте п’ять хвилин.

— До побачення, Ніколь… і Джессі, — сказав я, прочитавши ім’я на сорочці.

— Пока, невдахо, — посміхнулася Ніколь.

— Гарного дня, — сказала Джессі.

Я вийшов із кафе, дістав плеєр і пішов гуляти кварталом. Купив у кіоску дешеві сонцезахисні окуляри, у магазині — нову курточку. Стару віддав бездомному.

Після прогулянки перейшов на інший бік вулиці й побачив, що Ніколь все ще сидить у кафе. У неї теж не було жодного «клієнта» тут. Але що вона робить? Навіщо демон сидить у кафе, де немає жодної душі із її списку?

Невже вона також прийшла за Джессі? Але якщо Джессі — у нашому «блакитному» списку, то в них вона автоматично має бути у «сірому». Тоді для чого демон полює за душею, яка й так належить їм без зусиль?

Це не випадковість.

Чортівня якась коїться, хай вибачить мене мій Татусь за такі слова..