РОЗДІЛ 6. ВИПАДКОВА ЗУСТРІЧ

Сьогодні з самого ранку йшов дощ.

Осінь, важке небо, холодні калюжі на асфальті — усе виглядало так, наче саме місто плаче. Перед тим як зустріти Джессі й подивитися, як вона працює в кафе, я вирішив трохи прогулятися через міський парк.

Я люблю цей парк. Особливо, коли людей майже немає.

Нью-Йорк — велетенське, галасливе місто-мільйонник, у якому кожен кудись поспішає. Але іноді бувають хвилини, коли він затихає. І тоді можна побути наодинці — просто йти, слухати, дивитися.

Я дивився на дерева, на сіро-біле небо, на краплі дощу, що стікали з гілок. І думав: наскільки ж Богові вистачило фантазії створити це все?

Люди називають це природою, дивом, красою — але для мене це чиста, непідробна Божа творчість.

Те, що люди сприймають як талант — музика, архітектура, живопис, скульптура — усе це не просто «дар природи».

Ні, це дар від Бога.

Природа сама по собі не творить мистецтва — вона лише віддзеркалює задум Творця.

Так, у людях є гени, і частина здібностей переходить від батьків до дітей, так само, як передається і первородний гріх. Але все прекрасне, що є в людині, — походить лише від Нього.

Того дня я  сидів на лавці в парку, вдихаючи холодне осіннє повітря.

Я думав про Джессі. І про те, що, можливо, я знову втручаюся туди, куди не слід.

Та все одно… якщо навіть одна душа може бути врятована, хіба я маю право стояти осторонь?

Поки я розмірковував над усім цим, сидів на лавці в парку.

І саме в цю мить до мене підійшла старенька жінка.

Складається враження, що їй було щонайменше сто років, а може, й більше. Від неї віяло історією. Такі люди трапляються рідко. Принаймні, не в цьому столітті.

Вона зупинилася поруч, і я мимоволі звернув увагу на її постать. Незважаючи на вік, жінка була напрочуд елегантна. Її одяг мав смак і стриману гідність, яку не купиш за гроші. Я б оцінив це, якби ангели взагалі мали почуття стилю — але, на жаль, у цьому питанні ми безнадійні.

У руках вона тримала витончену тростину, прикрашену різьбленням, а на зап’ясті я помітив маленьке татуювання — цифри. Серійний номер. Вона помітила мій погляд і швидко прикрила руку рукавом.

Вона опустилася поруч зі мною, обережно сперлася на тростину й заговорила. Її голос був глухий, трохи захриплий, але дивним чином теплий.

— Сьогодні чудовий день, чудовий день для того, щоб не померти.

Я лише ледь усміхнувся й кивнув. Для мене, ангела, кожен день — справді чудовий. Ми не помираємо. Ми існуємо вічно. А от для людей усе інакше.

Я подумав: на жаль, жінко, ваші прекрасні дні не безкінечні. Вони закінчуються. І дуже скоро. Не дочекавшись моєї відповіді, жінка знову заговорила — спокійно, дивлячись кудись перед собою.

— Життя, воно прекрасне. І мої дні, на щастя, ще не закінчуються. Я сподіваюся, що вони не закінчяться ні цього року, ні наступного. Мені ще треба пожити. А от Ви, містере... Вас, здається, чекає дуже довге життя. І дуже багато прекрасних днів. А може, навіть більше. Мені чомусь здається, що ви можете жити вічно.

У ту мить я завмер. Ніби щось у мені обірвалося, а потім знову запрацювало.

Хто вона така? Екстрасенс? Чи, може, людина, що випадково торкнулася істини?

Її слова прозвучали занадто впевнено. Наче вона справді знала, ким я є.

Я вдихнув і, щоб не видати свого подиву, відповів спокійно.

— На жаль, — бувають хороші, і погані дні. Люди помирають у будь-які — незалежно від погоди, пори року чи обставин. Але, мені б не хотілося помирати у поганий день. Якщо вже вибирати, то нехай це буде день світлий, теплий. Наприклад, субота.

Вона здивовано глянула на мене, а я продовжив, відчуваючи, як губи самі складаються в ледь помітну усмішку.

—Я люблю суботи. Особливо ті, коли нічого не потрібно робити. Уявіть собі: пляж, океан, хвилі, запах солі у повітрі. Ти сидиш, слухаєш шум прибою, і раптом... бац — усе.  Спокійно, без болю, без страху.

Я тихо усміхнувся й опустив погляд.

— Перепрошую,  здається трохи заговорився.

На що вона мені відповіла.

— Кожна людина сама вибирає свій шлях. Якщо коротко, то цих шляхів лише два. Перший — це жити щасливою людиною. Другий — жити по справедливості. Ти можеш обрати перший шлях і бути щасливим, —— але тоді не шукай істини. Не шукай справедливості, бо її в цьому світі просто немає. Про неї пишуть у книгах, згадують у законах, прикрашають нею красиві романи… але в реальності справедливості не існує. Є і другий вибір — жити по справедливості. Але якщо ти його зробиш, то втратиш щастя. Бо шукаючи справедливість, ти втрачаєш спокій. Ти гнатимешся за нею, мов вітер за власною тінню. Витратиш роки, а то й ціле життя, на боротьбу за те, чого немає. І, зрештою, залишишся ні з чим. Не буде в тебе ні сім’ї, ні дому, ні тепла — нічого, що могло б утримати тебе на цьому світі.

— Ви, напевно, прожили своє життя за другим варіантом, так?

Вона усміхнулася. Не сумно і не весело — як усміхаються ті, хто вже все зрозумів.

— Так. По справедливості. Я завжди так жила. І знаєте, що цікаво? Справедливості я так і не знайшла.

— Кожна людина, — сказав я повільно, — за свої страждання, за свої терпіння повинна отримати нагороду. І Бог… Він дає цю нагороду. Маленьку, але все ж таки дає. У вигляді надії.

— Надії? Ні. Надії немає. Єдина людина, яка може тебе по-справжньому покохати, — це ти сам. І знаєте, якщо ти альтруїст, ти не можеш бути щасливою людиною. Щасливими бувають егоїсти.

Вона зітхнула.

— А якщо ти весь час допомагаєш іншим, віддаєш себе, любиш усіх, забуваючи про себе… ти просто розчиняєшся в цих людях. А потім — здивуєшся, коли хтось із них вдарить тебе. Не зі зла, ні. Просто тому, що так буває. Так працює цей світ.

Вона подивилася на мене довгим, втомленим поглядом.

— Ми не живемо в казочці, де всі рівні. І не в якомусь прекрасному фільмі, де добро завжди перемагає. Ми живемо в реальності, де за кілька брудних доларів люди здатні вбити. Люди можуть змішати тебе з багнюкою просто тому, що ти інший.