РОЗДІЛ 2 ПОХІД ДО БОССА

Сьогодні важливий день. Мене викликали до босса. Як кажуть люди — когось чекає прочуханка, когось покарання. І цього разу, схоже, це буду я.

Мою шефку звати Габі — скорочено, бо повне її ім’я неймовірно довге, майже як небесна Конституція. У ангелів немає статі в людському сенсі — Бог дає нам імена, іноді «жіночі», іноді «чоловічі». Мене звати Мікеланджело, але серед близьких колег я просто Майкл. Чому Мікеланджело, спитаєте ви? Я і сам не знаю напевно. «Татусю» подобається Італія і її історія, культура, архітектура. Враховуючи те, що я з’явився в епоху розквіту Римської імперії…

Я йшов довгим білим коридором і думав, що цього разу пішло не так. Мабуть, не просто кілька втрачених душ — радше ланцюг промахів і чергових хитрощів бюро Люсі. Кабінет Габі був мінімалістичний: білі стіни, стіл, один стілець. Вона сиділа рівно, спокійно, як суддя.

— Мікеланджело, — почала вона тоном, який не віщував нічого доброго. — Ми підбили статистику за останні триста років. Тобі доручили тисячу сімсот душ. Ти врятував лише триста п’ятдесят.

Я мовчав. Це навіть не чверть.

— Якщо ти не можеш врятувати хоча б половину, — продовжила вона, — ми будемо змушені відправити тебе до відділу «Прийомки».

Відділ «Прийомки» — це пекло всередині раю. Там приймають душі, які щойно померли. Пояснюють їм, що сталося, куди вони потрапили і як усе влаштовано. Проблема в тому, що дев’яносто п’ять відсотків новоприбулих не хочуть миритися зі своєю смертю. Вони плачуть, кричать, зляться, благають повернутися. Ангели там працюють як психотерапевти. І навіть ми, безсмертні, не завжди витримуємо цей потік болю.

Кажуть, один ангел після двох сотень років у Прийомці починає бачити сни — а це вже межа божевілля.

Габі дивилася холодно.

— Ти просто злюдився.

Так. Це слово точне. «Злюдився» — коли ангел починає надто добре розуміти людей.

— Так, я злюдився, але в нашому статуті нема пункту, що забороняє нам вивчати людей. За останні дві тисячі років змінилося все: і вони, і ми. Багато ангелів уже не такі, як колись. Навіть ти, Габі, користуєшся святим планшетом. І, до речі, наші гаджети — це просто копії людських: Samsung, iPhone, Nokia. Ми їх сплагіатили. Нам є чого повчитися у людей і не тільки в плані технічного прогресу.

Вона стиснула губи.

— Майкле, ми не друзі людей. Ми не психологи. У них є сім’я, лікарі, антидепресанти. Наша ціль — вести душі до воріт Царства. Ми не маємо права втручатися. Інакше ми позбавляємо їх права на вибір. Як говорить наш Бог: «Людської долі не існує. Якби доля існувала, то я б не був милосердним».

Я відповів різко:

— Старі методи більше не працюють. Розповсюдження Біблії, збільшення кількості церков — усе це вже не діє. Церква перетворилася на бізнес, а священники — на підприємців. Релігія, храми, священники — вони не допомагають людям, а пропонують свої послуги. І навіть Син Божий, який віддав своє життя заради порятунку людей через їхній гріх і тим самим дав можливість побачити всім омріяний рай, навіть Він втратив трішки віру в людей… Він зник. Його не бачили вже триста років. Хоча перед цим він очолював нашу Службу Божу майже півтори тисячі років.

Тиша. Повітря стало густим, наче перед грозою.

— Ти пам’ятаєш історію з ангелом Сармандегурою? — Ти тоді вирішив допомогти його підопічному. Хлопцеві на ім’я Адольф. Він двічі не вступив до Віденської художньої школи, зневірився, і хотів накласти на себе руки. Ти ж порадив, що більше користі людству він принесе не картинами, а, наприклад, політичною діяльністю. Ти йому порадив піти в армію, щоб «загартувати характер». А ще завести домашнього улюбленця, наприклад собаку.....

Я заплющив очі.

— Через тебе той Адді зруйнував пів Європи. І наш відділ Прийомки працював понад силу. Кожен людський день у цей відділ надходило більше двадцяти тисяч душ. Сармандегуру відправили на тисячу років до небесної в’язниці за скоєний саботаж, так як це за ним був закріплений той юнак. І тебе це врятувало. Саме тому ти відбувся доганою і тридцятирічним відстороненням. А Адольф зі своєю компанією  однодумців займають високі місця в королівстві Сатани, і скоро вони постукають нам знизу…

Її голос затих. І я не мав що відповісти. Бо вона мала рацію.

Такий собі кінець розмови. Мене відправили в нокдаун за допомогою моїх же помилок…