Між небом і подихом
190
Вона п'янка, як захід сонця, що згасає
За виднокраєм у незвіданих світах.
Її ніхто ніколи не знайде, не відшукає,
Та не зітре із пам’яті ніякий час.
Бувають люди — наче спалахи миттєві,
Що промайнуть і розчиняються в юрбі.
Вона ж — мов карбування на старому древі,
Що назавжди лишає відбиток у душі.
Її не стерти ні роками, ні розлукою —
Вона горить крізь нескінченну низку літ.
Вона стає для серця вічною наукою,
Що осяває непомітно цілий світ.
Минає час, зміняє осінь покоління,
Вкриває пилом мури сивих давніх міст.
Та є краса, що не підвладна тлінню, —
Вона, мов самоцвіт, не губить блиск і хист.
Відредаговано: 15.10.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
