Між небом і подихом
113
Ти — скеля дика, я — розбурхана вода,
Що б’ється в груди, розсипаючи каміння.
Нас поєднала нерозгадана біда
І сплесків білих божевільне мерехтіння.
В твоїх очах горить прадавній той вогонь,
Що крізь тумани шлях вказує вітрилам.
Я припливу зігріти лід твоїх долонь,
Навіть коли шторми позбавлять мене сили.
Ми — два світи, що злились в лінію одну,
Де небо тоне у солоній чорній прірві.
Я заберу твій біль і вип’ю тишину,
Допоки серце з грудей відчаєм не вирве.
Кохання — це не штиль, не лагідна блакить,
Це — вічний шторм, де ми тримаємось за руки.
Це здатність спалахнути і умить згоріть,
Щоб тільки не почути пострілу розлуки.
Відредаговано: 21.07.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
