Продовження від 03.07

- Йди ти… - Відмахнулася Яра, звично ігноруючи зрадницький тенькіт у серці. «Погуляємо»… Комусь - гуляти, а комусь – родити потім у світі без контрацептивів.

Двед же на нехитрий посил відреагував, як завжди, на свій кшталт.
- Ні, тераз, хіба, не піду. Бабця сваритиме. Тебе. Давай, краще, до світанку.

Не придумавши нашвидко, що сказати, Яра тільки пирхнула і зосередилася на шитті. Як не дивно, роботу її баба Яна не сварила, навіть на початку, тільки час від часу вперто стискала старечі губи. Ярослава це мовчання потрактувала з позиції, прийнятої в її родині: «Не на замовлення робиш, для себе. А там – як ручки зроблять, так дупка зносить». До того ж, руки пам’ятали роботу, і ниточки лягали на полотно все рівніше. Яра вже навіть перейматися перестала з цього приводу, руки часто діяли «на автоматі». Одна біда, при такій роботі забагато вільного простору залишалося в голові.

Двед же, закінчивши свою роботу, зібрав начиння в коша і встав.
- Води багато - палива мало. – Відповів він, вже збираючись йти.
- Перепрошую? – Яра, що думками булав же зовсім деінде, стрепенулася.
- Води, кажу, багато випарити треба, щоб сіль була. – Все так же, ніби нехотя, пояснив парубок. – Це ж скільки древа треба спалити, щоб щось мати? Його стільки Хазяїн і не дасть.
- А-а-а…

Пригадалося, що палити можна і соломою, і торфом, і будь-яким бур'яном, але не сперечатися ж з місцевим. Напевне, якщо Двед так впевнено говорить, то щось він знає. Зрештою, вони тут віками жили якось без усіляких «прогрессорів», напевне, не перемруть і тепер.