Продовження від 02.07

Солі Ярославі справді бракувало. Чомусь згадалося, як бабуся навідувала на колгоспному дворі колишніх колежанок, а її малу брала «подивитися на корівок». Тварини стояли прип’яті в стійлах, в корівнику кисло пахло силосом і навозом (куди ж без нього). А в яслах поряд з кормом лежала великими брилами сіль-лизунець.
- Бабуню, а навіщо коровам стільки солі? – Допитувалася тоді мала Яруся. – А мама казала, багато солі їсти не можна, вона нирки псує.

Що таке ті нирки і де вони знаходяться, дитина знала дуже і дуже приблизно, але мати щось зіпсоване їй зовсім не хотілося. Чомусь при таких повчаннях завжди згадувалася стара лялька, в якої зіпсувався механізм і тепер відкривалося лише одне очко.
- Корівкам треба солі. – Розводила руками бабуся.  – Та вони її й не їдять, вони її лижуть.

Нині ж Яра сама почувалася, наче та корівка. Запашні та пікантні зьола з якогось моменту більше не маскували недосол, тож часами дівчина ледве стримувалася, щоб не облизати пальця і не встромити його потайки в горнятко з сіллю. Але добратися до цінного продукту було не так просто, шансів бути злапаною на гарячому було трохи забагато. Та і соромно було, якщо чесно, показатися перед Дведом і його бабою дрібною злодюжкою. Краще потерпіти, але нехай наших знають!

І, все ж таки, вона не втрималася, щоб не запитати про сіль Дведа. Мовчазний парубок, як не крути, залишався більш приємним співрозмовником, ніж буркотлива баба. Яра якраз вишивала, вмостившись на колоді з сонячного боку хати, а Двед знову щось майстрував, протикаючи шилом товсті паси шкіри і протягуючи в отвори навощену дратву. Коли руки зайняті, саме час погомоніти про те, про се.
- Слухай, Дведе, а чому у вас сіль така дорога?
- Сіль? – Двед здивовано підняв на Яру очі, мовляв, до чого тут сіль? Потім неспішно відкусив дратву і відклав роботу на коліна, ніби замислившись.
- Ну так, сіль. – Повторила Яра. – У вас же море – поряд. Невже ніхто за стільки років не додумався почати сіль випарювати?
- Море, кажеш… - Двед якось дивно поглянув на дівчину і, в свою чергу, запитав.- І ти що ж, думаєш, що з в тому морі солі – хто хоче, той черпає?

Яра задумалася. Пригадалося, що Балтика, так загалом, не така вже й солона. А в історії її світу чумакування було справою хоча й почесною, але важкою і небезпечною часами.
- Не знаю. – Чесно призналася вона. – В моєму світі сіль коштує копійки. Та ти хіба сам не знаєш?

Двед у відповідь лише повів плечем, навіть не питаючи, скільки то – «копійка». Чи то ніколи не заглиблювався в такі теми, чи то не хотів обговорювати. Зрештою, він вже якось дав зрозуміти, що певна частина його виходів за межу була напівлегальною, такою, що не афішувалася ні на тому боці, ні на цьому.

А Двед в цей час сидів і згадував, як колись вперше допався в гостях у Маськи до солоної риби з моря. І як провідниця бігала навколо столу, заламуючи руки, і голосно хвилювалася, щоб «цьому впертому довбуру зле не зробилося». Ех, були часи…
- От скажи,  - зрештою перервав він мовчанку, - за скільки у нас на всі можна виторгувати жменю щаву?
- Щавлю? – Перепитала Яра в свою чергу. – Так нащо його торгувати? Його-он всюди – повно.
- І скільки того щаву ти можеш з’їсти за раз? – Гнув своє парубок.
- Ну-у… Не знаю. Це ти до чого? – Підозріло примружила око.
- Не все, що дешеве, треба ложками їсти. – Повчально вирік Двед (саме вирік, ще й палець вгору підняв, немов малечі пояснюючі).

Ярослава знітилася і знову взялася до вишивки. В голові крутилося все, що вона знала про видобуток солі в цій місцині (ну, не зовсім в цій, в нашому світі, само собою). Виходило досить фрагментарно: соляні шахти-музеї, випарювання ропи, «Атлантида Північного моря»… Стоп! Мотнула головою, відганяючи зайві думки. То вже десь зовсім далеко на захід.

Поки дівчина заглибилася в свої думки, Двед, як виявилося, теж думав про своє.
- Ярусю, - він говорив тихо, схилившись майже до її вуха. – що ти причепилася до тої солі? Виходь краще в двір до світанку, погуляємо.