Продовження від 16.06

Дведа в коморі вже не було. І куди тільки зник? Яра, про всяк випадок, навіть перевірила, чи немає де запасного виходу, хоча не раз бачила ту комору як з середини, так і з зовні, і точно знала, що не було там ніяких інших дверей. Та і то так подумати, хто ж сповна розуму робитиме потайні двері до комори, де зберігається збіжжя? Та ще й такі, яких з хати не видно. Розглядаючись, Яра навіть на мить забула про хустку, але чергова серія «куві-і-і-і» змусила здригнутися і нагадала, що ніч закінчилася остаточно.
- Я-арко! – Голос баби Яни звучав вже майже розпачливо. – Та чи ж ти там заснула!
- Так хустку ж шукаю… - Яра знову безпорадно озирнулася, але хустки ніде не було. І куди вона могла зникнути? В дворі вона на ній, здається, ще була, а потім… Потім вони далі пристінку і не ходили.
- Та покинь ти вже ту хустку, потім знайдеш! Чи ж тим свиням не все одно?!

Подумки посміявшись над тим, як вереск голодних свиней миттю змінює ставлення до традицій (від «нічого богів гнівити» до «чи свиням не все одно» ), Яра зайнялася зрештою худобою. Контраст між безсонною ніччю, гарячим світанком і білим днем був таким яскравим, що дівчина лише час від часу мотала головою, ніби намагаючись струсити зайві думки. На відміну від, можна сказати, романтичної зустрічі в лісі, цього разу вона була впевнена, просто так від неї Двед не відстане.

А сам винуватець ранкового переполоху… А він, як зазвичай, увійшов в хату перед самим сніданням, наче нічого і не сталося, і по-господарські зайняв чільне місце за столом.  
- Бабцю, чим сьогодні снідати будемо?
- Вчорашньою колацьєю! – Норовливо пирхнула пані Яна, неспішно займаючи своє місце. – Подавай, Ярко, я вже там все нашиковала.

Ярославі і правда залишилося небагато роботи. Поки Яра вона возилася в дворі, пані Яна і справді встигла вже все пригодувати. Нарізаний грубими скибами хліб лежав в полив’яній мисі під чистим рушником. В іншій мисі були зварені на твардо і вже обібрані яйка. Горнятко зі смальцем і кілька квашених огірків з бочки доповнювали картину.
- А свіженьких нема? – Двед запитав ліниво, ніби нехотя, виловивши з миски найбільшого огірка.
- Куди тобі сі спєше? – Так же ліниво буркнула баба Яна. – Будуть тобі і свіженькі, і голомбки і нудельками…
- От завжди ви, бабцю, так. Вже й спитати не можна.
- Та ти б ще печеного льоду запитав. – Не давала собі спокою баба Яна. Чи то й вона вчора втомилася більше, ніж зазвичай, чи то стареньку вибили з колії Ярини ранкові пригоди…

Птиця-он досі радо товклася посеред двору, пробуючи видлубати з притоптаного шпоришу рештки лакомства. Ярослава подумала, що треба буде одразу по сніданню взяти лозину та шугонути з двору гусей, бо нароблять посеред двору купок, потім замучаєшся в хаті прибирати. З жалем згадався батьківський двір, де з бетонованої доріжки пташиний послід легко і просто змивався струменем води зі шлангу. Поспішаючи, поки баба Яна не впала на той же помисл, що і вона, Яра намазала смальцем другу скибу хліба.

Смалець був, як казали місцеві, «пишний», доправлений цибуляною засмажкою, кислими яблуками і якимось зіллячком з бабиного арсеналу. Але Ярослава ніяк не могла звикнути до такої ощадливості, коли мова йшла про сіль і перець. Причому, якщо з останнім все було зрозуміло (його на хуторі, наскільки Яра могла зрозуміти, просто не було), то сіль, навіть недалеко від моря, залишалася чомусь дорогим продуктом.

 І це було дивно, бо, наскільки Яра змогла зрозуміти Дведа, для місцевих ніколи не було таємницею ні існування світу за межею, ні наявність у тому світі безлічі корисних технологій. Нехай не все, але якась частина нововведень могла б запросто придатися тут, проте місцеві наче навмисно відмовлялися переймати будь-який досвід з того боку, буквально, відмежувавшись від усього з колишніх своїх країв.