Продовження від 03.01

Так, і майже тими ж словами, вона і виклала все це Ярославі, передаючи щедрий дар.
- Нє вєм я, цо ви там собі з Дведом марудите.  Але з голою дупою взимку ходити не будеш.
- Ой… Ну… Я, звичайно, дякую… - Яра збентежено притисла до себе подарунки. – Але…

У відповідь на її мамляння баба Яна лише дратівливо махнула рукою, мовляв, кінчай тут придурюватися.  І, треба сказати, стара мала рацію. Через це її чи то благословення, чи то просто констатацію факту, що вона – не сліпа, роботи в господарстві не поменшало. Літо було в самому розпалі, до зими ще все могло десять разів змінитися. А поки що Яра сховала подарунок в скриню, подумавши про себе, що в не просто так раніше дівчатам скриню з семи років збирати починали. Тут хоч з усього села подарунки позбирай, а в цій лежачій шафі хіба що дно прикриєш (от уже ж, спасибі йому… Двед, розстарався).

До речі, про Дведа. Якщо Яра побоювалася, що після того випадкового побачення в лісі він почне поводитися якось інакше, то вона швидко змушена була визнати свою помилку. Парубок ані на хвилю не відступав від свого звичного, спокійно-іронічного тону. Здавалося, він і сам не знав, що робити з емоціями, що випадково вирвалися з-під контролю. І, зрештою, Яра заспокоїлася: зміни відкладаються. Для Ярослави це означало, що відпала необхідність приймати важливі рішення просто тут і зараз.

***
Ярослава навіть уявити не могла, що її зникнення в нашому світі викличе бурю не лише в локальній пресі та душах близьких людей. Десь в серці пустелі, в одному з комфортабельних офісів, що в незліченній кількості розміщувалися у вежах «нафтових» хмарочосів, зустрілися двоє. Пошиті на замовлення костюми, скромні на вигляд годинники, вартістю як найсучасніший автомобіль, взуття – жодної деталі, що кидалася б у вічі, і, разом з тим, жодного сумніву в статусі їх носіів.
- Ок, кумпель, що такого термінового можуть повідомити твої босси моїм, що мені довелося летіти в цю дупу світу, ризикуючи зірвати усе маскування?
- Нє парься, брат! – Другий співрозмовник, користуючись тим, що в кабінеті були лише вони двоє, попустив краватку і відкрив міні-бар.
– Я-а-ать! – Вилаявся він. – Чортові мавпи! Усе безалкогольне! Могли б зробити знижку для шановних гостей.
- Для шановних – роблять. – Не втримався від шпильки перший, зручніше влаштовуючись в кріслі. - Так що?
- Завжди ти так… І відпочити не даси. – Другий співрозмовник припинив балаган і заговорив нормально, вже не намагаючись наслідувати крутих мачо зі старих фільмів. – От правду про вас говорять, що усі працюють, щоб жити, а ви – живете, щоб працювати.
- Хто говорить? А, втім, яка різниця… Давай до справ.
- Спра-ави… - Перший так потер ідеально виголене підборіддя, наче йому бракувало триденної щетини. – До наших дійшли чутки, що вашим агентам попалася жирна рибка.

Він витримав паузу, але опонент потрапив у цю гру  теж не з вулиці, тож не поспішав ділитися інформацією за просто так.