Частина п'ята

Невідомо, до чого б дійшла справа, але на одному з найближчіх кущів раптом розтріщалися сороки.
- Тихо, тихо, вже почув. – Пробурчав Двед, нехотя відриваючись від Яри.
- Ти до кого це? – Дівчина ошаліло крутила головою, намагаючись розгледіти небажаних свідка чи свідків. Але навколо лише ліс жив своїм життям.
- Та, он-но, - кивнув Двед на один з кущів, де з галасом скакали дві білобоки. – Чуєш, як розтріщалися?
- А-а, то ти про сорок... – Протягнула ліниво.

Повертатися в реальність не хотілося, а хотілося сховатися від цього незрозумілого світу в міцних обіймах. Втім, Ярослава ще минулого разу пересвідчилася, що навіки сховатися не вийде, а на час – не допоможе. Сіла, пальцями розчесуючи розтріпану волосся. Дзеркало б придалося, ну та під хустку і так піде.
- Ой! – Засмутилася в передчутті чергової порції бурчання.
- Що? – Запитав Двед, але якось без особливої уваги, прислухаючись до пташиного гамору.
- Та так, нічого. Хустку згубила. І кропиви не набрала. І бабця твоя...
- Бабця моя тривожитися почала, хотіла вже людей по селу збирати, та вчасно опам’яталася. – Двед взявся до чергової травинки.
- Чому «опам’яталася»? – Запитала з цікавістю.
- Бо перед тим, як по селу галас робити та ліс баламутити, треба Господаря запитати. Він, правда, у нас з характером.

Двед хитро усміхнувся і підморгнув кудись, в бік лісу. Там, наче на замовлення, щось тріснуло і зашелестіло, наче вітром гілку з дерева обвалило, попри те, що вітру ніякого не було.
– З характером, - з притиском повторив хлопець, - але добрий. Усього не скаже, але як хвилюватися нема сенсу, то заспокоїть.
- Ну, добре, хоч людей не збаламутили. – Зітхнула Ярослава. – А я вже якось...
- Вертайся спокійно. – Двед не втримався, ще раз коротко, але міцно поцілував дівчину і легко встав з трави. Давай, я вперед піду, а ти – за мною.
- Можна подумати, я знаю, куди йти. – Пирхнула. – Сюди мене якийсь ведмідь приніс... Слухай, Дведе!  - щось в її голосі зупинило хлопця, що вже рушив був до краю галявини. – А ведмідь, він насправді був, чи..?
- Був. – Відповів тихо, наче нехотя. – Тільки бабці не говори, добре?
- Та ясно! – Бідна пані Яна і так, напевне, перехвилювалася. Бракувало їй ще в її віці розповідей про ведмедей-перевертнів.
- А краще, взагалі нічого не говори.
- А як питатиме?
- Ну, як питатиме, то, звісно, краще не брехати... Добре, я пішов.
- А я?
- А тебе он, слічні пані виведуть. – Кивнув з усмішкою на кущ, де притаїлися дві сороки. Яра вже встигла про них забути, а птахи розпушили хвости, наче й справді втішилися компліменту.

Якийсь час дівчина ще сиділа на траві, пробуючи зібрати думки до купи, аж поки «слічні пані», яким остаточно урвався терпець, не злетіли зі свого куща і не заскакали прямо перед Яриним носом. Виходило це в них так смішно, що Ярослава мимоволі усміхнулася: «Ну що, колєжанки, ходімо? Показуйте дорогу чи що». Сороки (от і скажи, що дурна птаха не розуміє людської мови) дружно знялися на крило і справді повели за собою, перелітаючи з одного куща на інший і здіймаючи галас, варто були лише трохи відстати.

Так і дійшли до знайомої вже Ярі прогалини, звідки вже було видно село.
- Дякую, колєжанки! – Привітно помахала вона сорокам. Яра й сама не помітила, коли поганий настрій відступив. Чи то теплі обійми його відігнали, чи то просто почала звикати до навколишнього сюру.

У відповідь «колєжанки» знову підняли лемент, явно намагаючись привернути Ярину увагу до одного з кущів. І справді, схований під густими гілками від сонця і чужих поглядів, там знайшовся покинутий на галявині кошик. Тільки не пустий, а повний соковитої, зеленої кропиви. Що це допоможе якось проскочити повз гнів вредної бабці, Яра не вірила. Але хоч дістанеться лише один раз, за прогуляний день, а не тричі: за день, за кошик, та ще й за голодних свиней.

Втім, на превеликий Ярин подив, баба Яна не сварилася взагалі. Зиркнула тільки з-під лоба, щось пробурчавши на малознайомому діалекті (не місцевому, до нього дівчина вже встигла пристосуватися). Бурчання те Ярослава дуже приблизно змогла зідентифікувати як скаргу старим богам на «безголову молодь», у якої за що не візьмись, «усе через сраку». Саме так, без усіляких там дипломатичних метафор. Видно, боги у баби були й справді старі, такі самі буркотливі, як і їх вірна. Або просто цінували чесність понад ввічливість, що теж іноді трапляється.

Як би там не було, ні баба, ні тим паче боги, карати дівчину за прогул не поспішали. Тому Яра, втамувавши спрагу свіжою водою з криниці, знову поринула з головою у домашні справи. Єдине, що трохи тривожило її, так це скорий обід. Як після всього дивитися Дведові в очі і удавати, ніби між ними нічого нема й не було? Втім, і ця проблема вирішилася сама собою. Двед на обід не прийшов. А до вечері вже і Ярослава заспокоїлася. Ну, було й було, чи ж вона з хлопцем ніколи не цілувалася? Цілувалася. Навіть з Дведом, правда, тоді він був трохи дивним після поранення, але ж  - факт.

Вечеряли майже мовчки. Лише баба Яна час від часу щось бурчала собі під ніс та хмикала, дивлячись, як старанно прикидаються невинними молоді. Ех, діти вони ще, діти! Кого дурити надумали?
 

***
- То що там, Ясю, знайда ваша? – Зачепила сусідку баба Ружа. Зазвичай тиха і непомітна, більшість сільських справ вона залишала вирішувати чоловікові. Але якщо десь у селі запахло весіллям, таку новину стара Ружка обійти увагою не могла, тим більше, якщо щось таке відбувалося прямо через плотек.
- Та, хтозна... – Баба Яна, навпаки, була обережною в словах. – Чи вона наша, а чи не наша...
- Та як же «не ваша»? – Сплеснула руками баба Ружа. – Ну цо пані сусідка таке мувє?! Воно я-асно, знайда і все таке... Але ж до Купала косою-он світила (хоча, сказати щиро, коса там, кхе-хе... ну, яка вже виросла), а тераз – у хустині.
- Та... – Стару знахарку все більше починала дратувати ця розмова, але і обірвати їх на півслові означало дати сусідці ще більше приводів для пліток. – Не знаю я, що там і як, випадком почула, як з Дведом говорили. Не моє воно діло, вона мені ні донька, ні невістка... А, все одно, нічого богів дарма гнівити.
- А-а-а... – «З розумінням» протягла сусідка. – Якщо з Дведом... Ну-у, то вже, напевне, він знає. Кому ж знати, як не йому.  А боги... Боги, пані Яно, пані внука люблять.
- Ой, люблять... – Думаючи про щось своє непевно кивнула баба Яна. Якби могла, розказала б вона, чого коштує така «любов», та кому воно треба. І так, хіба, лишнього ляпнула. – А, все одно... Дивна вона якась, хоч і не з простих явно. І не виженеш – гріх.
- Ось почекайте, пані Ясю! – Баба Ружа махнула рукою і надзвичайно моторно, як на свої літа, пошкандибала в хату.