Частина четверта

Баба Яна з Дведом повернулися лише під ранок. Яра чекала-чекала, а коли сутінки пофарбували небо в малиновий колір, махнула рукою і, з'ївши на ходу шмат хліба з зеленню, пішла спати. Сон знову, другу ніч поспіль виявився тяжким, неспокійним. Снилися Ярі то Двед, який пив щось з великої кам'яної чаші, напій в'язко булькав і парував, наче кипів. Яра хотіла закричати, що Двед опечеться, але картинка вже змінилася.

Тепер дівчина була посеред темного лісу, сама. Лише розкидані лісом камені-валуни нагадували чи то святилище, чи то забутий цвинтар. Раптом ззаду почувся рик. Повернувшись, Ярослава хотіла закричати зі страху, але не змогла вичавити з себе ні звуку. Величезний чорний ведмідь сердито хитав головою, скалячи червону пащу. Ось він встав на задні лапи, наступаючи на людину... Наче заворожена, Яра дивилася на звіра, який, судячи з вигляду, збирався її зовсім-таки не їсти.

Невідомо, до чого б додумалася дівчина у своїх нічних жахіттях, але щось стукнуло в хаті, обудивши від сну. Чомусь пригадався вчорашній ранок і Двед з розполосованим боком. Але цього разу, на щастя, всі були цілі. З вигляду, принаймні. Двед (цілий-здоровий) роздмухував жар під трісками. Баба Яна сиділа на лаві, втомлено схиливши голову на руки, але якихось видимих пошкоджень на ній теж видно не було. Напевно, стара зіллярка просто змучилася, другу ніч підряд тягаючись лісом.
- Доброго ранку! – Привіталася Ярослава. – Все в порядку?
- Чого підскочила? – Буркнула бабця, піднімаючи голову. – Спи йди, світанок скоро.
- Так я... Допомогти, може:
- Спи. – Твердо відповів Двед. Вигляд у нього був такий, наче на ньому орали. – Зрана допоможеш.
- Ну, як скажете. – Стенула плечима Яра. Вона вже кинула спроби зрозуміти цю дивну сімейку.

Світанок прийшов, забираючи з собою як магію купальських свят, так і дивні нічні примари. Баба, як і передбачала Ярослава, ледь совалася по хаті, ладнаючи снідання. Зітхнувши, дівчина пішла порати худобу. На її подив, хлів вже був відкритий і там порядкував Двед.
- О-о... Привіт! – Привідаталася Яра, ховаючи в рукав позіхання.
- Вітай! – Двед закінчив роздавати корм і взявся за вила.
- Може, пізніше зробиш? – Кивнула Яра на купу свіжої соломи. Навіть в напівтемряві хліва видно було, що кілька годин сну хлопцю явно забракло. – Ти взагалі сьогодні спав?
- Нє. Спочатку не було коли, а потім  - не було сенсу. То ніц, потім сі виспє.

Поглядаючи скоса, як красиво рухаються під сорочкою м’язи, Яра мимоволі замилувалася Дведом. Певний час кожен з них мовчки робив своє в очікуванні, поки бабця покличе до столу. Робота ладилася і Яра зважилася запитати про те, що гризло її зучора.
- А де ви вчора ходили, можна спитати? Чому прийшли так пізно? Чи, радше, так рано...
- Ну-у...  – Двед зам’явся. – Треба було, то й ходили.
- Не можна говорити? – Зітхнула Яра.
- Не те, щоб не можна... Ну, от, наприклад, що в твоїх краях роблять, коли випало ненароком забити ведмедя?
- ???
- Що я такого сказав? – Не зрозумів хлопець Яриного здивування.
- Ну-у... Як би тобі сказати... В моїх краях останнього ведмедя забили років зо триста тому. І я дуже сумніваюся, щоб це було випадково. І, взагалі, як це – «випадково»? Машиною його збили чи що? Бо я не знаю, що ще треба зробити, щоб забити ведмедя, та ще й «випадково». - Вона розвела руками, показуючи щось велике. – Ну, ти ж розумієш? Це ж – ведмідь!
- Умгу. – В голосі Дведа почулася легка іронія. – Розумію.

Яра так і не зрозуміла, до чого там ведмідь. Але пригадала глибокі порізи на Дведовому боці і вирішила не чіплятися з питаннями. Зрештою, вона вже знала, що означає Дведове і’мя, тому і сама розуміла, наскільки двозначно виглядали її спроби щось пояснити. Напевне, тому і Двед не спішив з поясненнями.

Втім, Яра і сама пригадала, що було щось там і в нашому світі. Мисливці просили пробачення у забитої звірини, приносили жертви, щоб умиротворити її дух... І все таке інше. Ярослава, що саме виганяла гусей, аж зупинилася. «Тьфу, чого тільки в голову не прийде!» - подумала. Вже не вперше ловила вона себе, що оточення ніби саме навіває думки про різну містику. «Отак, Ярко!» - пішла далі, посміюючись. – «Спочатку починаємо вірити в магічні камені, потім – в переходи поміж світами, потім – в анімалістичних духів-покровителів, а потім тю-тю-у... Дах поїхав».

Варто було дійти до схолу пагорба, на якому тулилося село, як гуси самі побачили ціль і, весело загелготавши, побігли-полетіли до ставу. Туди, де вже паслося – нагулювало жирок - таке ж веселе і не менш галасливе товариство. Дорогою назад Яра, яка знову замріялася про своє, ледь встигла відсахнутися, щоб не потрапити під душ із помиїв.
- Гей! Уважай! – Закричала вона.
- Сама уважай, зайдо! – Замість перепросин, хазяйка дому відкинула пусте відро і стала на порозі, уперши руки в боки. – Не відчепишся від мого Дведа, я тебе не тільки в помиях скупаю, але ще й так через усе село потягну!
- Від твого Дведа? – Не сказати, щоб Яра мала якість претензії на хлопця, але подібний підхід зачепив її за живе. – А він про це знає?
- Якби не ти, нендзо, вже нині б моїм був! А твоє місце – в хліві!
- Тебе спитати забула. – Хмикнула. Яра і так була впевнена, що будь у Дведа «дама серця», баба Яна не намагалася б з усіх сил звести їх. А те, що про «щасливе майбутнє» говорять не з Дведом, а з нею, додало ще більше впевненості, що тут бажане видається за дійсне. – Як на мене, так краще з нендзою, ніж з висранкою.
- З ки-им?! Та я... Та ти... Та будь ти...

Що б не хотіла сказати Дведова шанувальниця (а ясно ж, що нічого хорошого), договорити їй не дали. Якась старша пані, що якраз йшла з відрами від криниці, не пожаліла свіжої водички. І тепер скандалістка стояла мокра, наче шкодлива кішка.
- Ще раз рота роззявиш, матері скажу. – Спокійно попередила жінка. – Де вона, до речі?
- На полі. – З дівчини разом злетів бойовий запал.
- Дивись мені! А ти – ходімо. Любиш ти, кобєто, на свою голову мороку знаходити.
- Дякую вам! – Щиро подякувала Яра своїй рятівниці. Вона намагалася пригадати, як її звати, але ім’я чомусь вислизнуло з пам’яті. До баби Яни жінка приходила лише раз. Говорили жінки тихо і наодинці, з чого можна було судити, що приходила вона, на відміну від цікавських сусідок, насправді по допомогу.
- Та нема за що. – Відмахнулася жінка. – А на Гвязду дуже не зважай, хоч і любить вона полякати, але сили там нема, це всі знають.
- А чому тоді ви її так..? – Не стримала цікавості Ярослава. Схоже на те, що щоб вижити тут, треба починати розбиратися, як цей дивний світ функціонує.
- А щоб не забувалася. – Жінка уважно глянула на Яру і усміхнулася. – Білицею мене звуть, не переймайся.
- Вибачте! – Щиро покаялася Яра. Незручно було відповідати неввічливістю на добре ставлення.
- Пусте. Гвяздуся все за прабабцею тягнеться, та сильною шептухою була. І, видно, прогнівила чимось богів стара, бо на ній виродилася сила. Була й нема. Тільки ти все одно уважай, для прокльону дуже сили не треба, вистачить злості. До речі, як ти її назвала? Сранкою?
- Висранкою. – Яра усміхнулася, як завжди, коли напливали спомини дитинства. – Мені в дитинстві дідо розповідав про одну таку жіночку, що помиї прямо на вулицю виливала. Жіночку ту навіть мій дід не дуже добре пам’ятав, а гора, де її родина жила, ще й при мені Висранкою називалась.