Частина третя

Баба Яна ще кілька днів пильно стежила, щоб Ярослава чесно випивала своє зілля. Яра пробувала хитрувати, бо після зілля було таке відчуття, що вона рухається, наче уві сні. Очі, буквально, злипалися, а світанок наставав, здавалося, раніше, ніж дівчина встигала їх стулити. Думки ворушилися повільно, постійно збиваючись і не даючи сконцентруватися. Проте стара зіллярка була невблаганною: «Пий, пий! Нічого тут... помирати».

Двед дивився, супив брови, про щось вечорами сперечався з бабцею, проте Яра чула лише відголоски. Так буває, коли розмову ніби чуєш, але розрізняєш лише голоси, а не окремі слова. Якби там не було, скриню їй Двед зробив. «На посаг» - як сказала баба Яна, - «Бо що то за дівчина, що без скрині». Скриня, на думку Яри, більше нагадувала труну, за розміром не дуже відрізнялася від ліжка. Скільки туди треба покласти всього, щоб закрити хоча б різьблення на дні. Яра щось читала, що ці різьблення мають щось значити, але пригадати не могла.
- Навіщо така велика? – Тільки й спромоглася запитати вона, отримавши подарунок.
- Бабця звеліла – скриню. – Як завжди, не став витрачати задуже слів Двед. Ярослава зщалишилася з обновкою в своему закутку, який раптом зробився ще меншим.

Навіщо їй скриня, стало ясно вже найближчім вечором. Після підвечірка баба Яна, бурчачи і щось примовляючи, як це було в неї заведено, знову довго порпалася в одній зі своїх скринь. Потім, охкаючи і старанно напоказ розтираючи поперек (зіллярка, до якої всі сусіди приходять по настоянку від ревматизму!) видала Ярі шмат полотна і нову сорочку.
- Ходь ту.  – Кивнула вона в бік столу, який вже встигли прибрати і витерти чистою шматиною, так що він аж білів.

Думаючи, що від неї потрібна якась допомога, Ярослава підійшла. Але бабця, розстеливши полотно на столі, взялася споро розмічати щось по тканині.
- Ось. – Тицьнула вона Ярі в руки розмічену шматину. – Бери-он взорек і вишивай. Вмієш?
- Ну-у... Трохи вмію  - Відповіла розгублена Яра, не розуміючи ще, що й до чого. – А чим?
- От же ж... Дитина. – Бабця задумливо поскребла біля скроні і знову полізна до скринь.

Зрештою Ярі було видано голку і моток синіх ниток. Після чого обидві жінки сіли на колоді із західного боку хати, на повну користуючись промінням вечірнього сонця, і заходилися до роботи. Баба Яна бурчала, скаржачися незрозуміло кому, що «учтівє людіє» дівчатам скрині ще з семи літ готують, і то, не завжди встигають. А їй випало в короткий строк спорядити «готову панну, хоч зараз бери». З цього бурмотіння виходило, що бабця свою вимушену опіку сприйняла серйозно, і тепер насправді переймається Яриною долею. А оце шиття – це мало бути частиною посагу.

Загалом, і Яра це вже помітила й сама, в неї всередині наче стояв якийсь блок, що забороняв сприймати наявну ситуацію як довгострокову. З одного боку, це допомагало не збожеволіти. З іншого – заважало насолоджуватися життям, річуше відкидаючи прив'язку до будь-чого. Здавалося, варто замилуватися малиновими заходами сонця чи із задоволенням притулитися до теплого козячого боку, вдихаючи запах гарячої з сонця шерсті і теплого молока, як зникне та невидима ниточка, що ще тримає Яру на зв'язку з рідним домом. Але цього разу така турбота не викликала роздратування, була навіть приємною.

Можливо, бо нагадала дівчині ті часи, коди вони з бабусею сиділи коло столу і та вчила малу Славуню вишивати. На столі світила настільна лампа (лампу ту Яра пам'ятала, скільки жила, і та «вічна» лампа ще навіть здужила на пару літ пережити бабусю), лежали муліне, заплетені в косицю. Свою першу роботу Ярослава пам'ятала досі – це була квітка (щось середнє між тблпаном і проліском), яку дівчинка власноруч намалювала простим олівцем на бязевій тканині, а потім вишивала «голкою вперед».

Яра з усіх сил намагалася викладати стібочки рівно, як бабуся вчила. Не хотілося вислуховувати від баби ни чергову порцію бурчання. Хоч і не було між ними з Дведом нічого, Ярослава часами відчувала себе, наче справжня невістка. А Дведова бабця, відповідно, відображали класичний образ з пісні: «Хоч не лає, так бурчить, а, все ж таки, не мовчить».

Єдине про що жалкувала Ярослава (не лише зараз, а і взагалі), що бабуся майже осліпла раніше, ніж маленька Яра навчилася цінувати її чисельні уміння. А потім Ярослава, перепробувавши кілька різних технік, зупинилася на хрестику, для нього було найлегше знайти цікаві схеми. З нього було просто скомпонувати будь-який орнамент. Про Брокара та його мило Ярослава тоді ще не знала.

А зараз доводилося пригадувати, як шити «дитячим» тамбурним швом. «Дитячим» Яра називала цей шов тому, що колись їх в школі, в початкових класах, вчили вишивати серветки. Тамбурним швом, усіх – за однаковим шаблоном. Може, саме з того часу Яра і почала ставитися до цього шва з легким дезінтересом. А зараз, дивлячись, як ловко літає голка у вузлуватих старечіх пальцях, дівчина і собі намагалася зробити все якнайкраще. Баба Яна поглядала скоса, час від часу стискаючи губи, але не спішила сварити. Зрештою, коли сонячних променів почало бракувати для тонкої роботи, а Ярині очі вже аж боліли з незвички, стара встала і почала збирати роботу.
- Ну, вистачить на дісяй, чи що... Як сі постараєш, буде тобі не свьонтечна... Але кошуля.
- Мені? – Здивувалася дівчина.
- Ну не мені ж, - несподівано лукаво поглянула не неї баба.  – Я своє вже віддівувала.
- Ой. Спасибі. – Від несподіванки Яра навіть не знайшлася, що сказати. Якось так все було... Людяно.
- Умгу. Ходімо, нам ще вечерю шикувати.

Поступово в Яриному житті утворилася певна рутина: світанок-сніданок-робота-полудень-обід... Один день йшов за іншим. Робота в городі перемежалася з роботою в домі чи дворі. Правда, на справді тяжкій роботі надриватися не доводилося. Там, там, де бракувало жіночих сил, легко давав собі ради Двед. Ярославі подобалося, як спокійно, не вдаючи з себе героя, він рубав на друзки товстелезні шматки дерева чи одним махом переносив на вилах копицю сіна. При цьому, робив він це мовчки, а оточуючим не треба було супроводжувати процес оплесками і похвалами.