Частина друга

Ярослава опам'яталася від того, що її досить-таки безцеремонно обмацувати. Шарпнулася більш інстинктивно, ніж насправді в надії відбитися. Але міцна рука притримала її, не даючи встати.
- Тихо, не шарпайся. Мушу лише перевірити, чи ти в порядку. – М’який баритон звучав заспокійливо, але впевненості не додав.
- Я в порядку! Пусти!
- Тс-с... Не лементуй. Не всі, знаєш, літати навчені, дехто і кістки ламає падаючи.

Певний сенс в словах незнайомця був. Проте, прислухавшись до свого тіла, ніяких критичних пошкоджень Яра не відчула. Трохи боліла гомілка, на тій нозі, якою вона оступилася в капищі. Незручно муляв під сідницею якийсь камінець, якщо впала на нього, напевне справа закінчиться розкішним синцем. Трохи боліла голова, наче після безсонної ночі. Але, в цілому, не схоже було на те, що пора викликати «швидку».

Сівши, Ярослава відштовхнула руки незнайомця і ще раз, про всяк випадок, промацала основні моменти: ребра – цілі, руки-ноги – цілі, на голові особливо помітних шишок не виявлено. Навіть рука, яку, як Яра пам’ятала, вона поранила об камінь, виявилася не дуже роздряпаною. На долоні вилася ледь помітна ниточка подряпини, що навіть не кровила. От які великі очі бувають у страху, коли ти падаєш – хмікнула Яра подумки.

Впевнившись, що з нею все в порядку, Ярослава згадала про незнайомця. Схоже, вона погано подумала про чоловіка при першій зустрічі. Не був він ні грубим, ані неприємним, просто – неговірким. Он-як на допомогу кинувся. Вирішивши, що доля таким неординарним способом дала-таки їй шанс більше дізнатися про це дивне місце, Яра підняла очі на чоловіка, щоб зав’язати бесіду. І ахнула.

Не було ніякого капища коло дороги. І ніякої дороги теж не було. І поля за невеличким, майже прозорим клаптиком лісу, що відділяв його від дороги, теж не було. І ліс. Ліс був іншим. Яра не була спеціалістом-дендрологом, та і не придивлялася до пуття, що там вздовж дороги росло. Але таких могутніх стовбурів зі світлою гладкою корою там точно не було.
- А що це за дерева навкруги? – Перелякана дівчина ляпнула перше, що прийшло в голову.
- Буки. – Терпляче пояснив незнайомець. Він так і стояв, на крок відійшовши від Яри і даючи їй можливість трохи оговтатися. Ковзнувши поглядом по кремезній фігурі Яра подумала, що здаля він таким здоровенним не виглядав.
- Ти хто? – Запитала вона незнайомця, який виявився хлопцем чи, радше, молодим чоловіком десь років коло тридцяти. Ярослава взагалі важко визначала на око чужий вік, а тут ще суттєво заважало незвичне вбрання.
- Двед. – Все так же спокійно прогудів незнайомець і простягнув їй руку.
- Нєдвед? – Здивовано перепитала Ярослава, не поспішаючи приймати допомогу. Хто його знає, куди він її затягнув і з якими намірами. Ще й замість імені якесь прізвисько назвав. Краще тримати дистанцію і взагалі, при нагоді втекти і спробувати додзвонитися до поліції.
- Ну, як нє Двед, то вигадай щось інше. – Незнайомець розсміявся, наче почув старий жарт.

Не чекаючи більше, поки Яра береться з думками, він схилився, підхопив її під пахви і одним ривком поставив на ноги. Дівчина лише йойкнула.
- Сама дійдеш?
- К-куд-ди? – Страх сипнув морозом по шкірві. Добігалася, дослідниця старовини хрінова!
- В село.

Він що, справді збирається вивести її до людей? А навіщо тоді сюди тягнув? Чи лише заманює, як порядний маніяк?
- Ти серйозно? – Запитала, і сама ледь не стукнула себе по лобі. Який же дурень сам признається, що веде тебе в пастку? Незнайомець, схоже, подумав в тому ж напрямку, тому лише пхикнув.
- Звичайно ні. Так тільки, для забави. Я, знаєш, у вільний час підробляю тим, що перед усілякими знайдами посеред лісу балаган влаштовую.

Не встигла Ярослава зреагувати якось на ці кпини, як Двед (чи Нєдвед, чи як там його) легко підхопив її і поніс, перекинувши через плече.
- Гей, пусти! – Пізно спохватившись, заборсалася Ярослава. – Куди ти мене несеш!
- В печеру.
- В яку печеру?! Божевільний!
- Ну, сама посуди, куди нести дівицю, яка сама-самісінька виландувала посеред лісу?

Питання було цікавим. Напевнене, Яра могла б запропонувати пару більш прийнятних варіантів, але паніка брала своє, озбавляючи здатності мислити логічно. Чомусь лише зараз капище, домотканее полотно сорочки, яке так добре можна розгледіти, коли тебе несуть в такій позиції, трохи дивна манера говорити (якийсь діалект, наче не місцевий, але зрозуміти можна) склалися в страшний пазл. І частинами того пазлу були справді печера і жертовний камінь.
- Я не дівиця! – Яра й сама не знала, чому з усіх агрументів їй на думку спав саме цей. Широке плече під нею здригнулося, знову почувся тихий смішок.
- Добре знати. – Приємний, все-таки, голос. Шкода, що дістався якомусь бандиту. – Але і я - не єстем смокем.
- Я вже нічого не розумію! – Змолилася Ярослава. – Куди ти мене несеш? Скажи, благаю!
- Так в село ж. – Терпіння в незнайомця, схоже, було загартоване не гірше за сталь. – Чи ти в лісі ночувати зібралася. Не раджу. Ти собі як знаєш, а не схожа ти на лісовичку. А вдома бабця нас вечерею нагодує, а потім будемо думати, що і як.

Побрикавшись ще трохи, для годиться, Яра затихла. Тепер її завдання полягало в тому, щоб бачити, куди її несуть. В те, що вона зможе відслідкувати дорогу поміж однакових, на її погляд, сбовбурів, вона й сама не вірила, але так з'являлася ілюзія, що вона не здалася остаточно. Другим завданням і, напевне, найважливішим, було тримати голову прямо. Хто зна, як довго нестиме її цей дивак. Не бовтатися ж у нього на спині, наче мішок.

Ярославини намагання не залишилися непоміченими.
- Ти ще довго будеш марудити?  - Запитав Двед (якщо це його справжнє ім'я) незадоволено.
- Що тобі не подобається? – Ярослава готова була почати скандал. Терпець їй урвався і зараз страх і образа брали гору над здоровим шлуздом.
- Мені? – Знову «фірмовий» смішок. – Мені все подобається. Але ти б обережніше ци... животом по раменам мені товклася. Тим паче, після такого запрошення.
- Якого запрошення?! Що ти мелеш?!