POV Соломія
Я не могла сказати, що чекала на приїзд Андрія спокійно.
Навпаки, від самого ранку в мені жило якесь дивне напруження, яке не зникало навіть тоді, коли я намагалася зайняти себе звичайними справами. Я кілька разів перевіряла телефон, хоча чудово знала, що Андрій повідомить, коли виїде, а потім ще раз поглянула на годинник, ніби від цього його приїзд міг наблизитися швидше. Мене непокоїло не стільки те, що він міг розповісти, скільки те, до чого ця розповідь нас приведе. Ми надто довго збирали окремі фрагменти цієї історії, намагаючись зрозуміти, хто стоїть за публікаціями, чому саме тепер хтось вирішив знову витягнути на поверхню давній скандал і навіщо Валентин так наполегливо цікавився моїм минулим. Тепер ми, здавалося, нарешті наблизилися до відповідей, але я не була впевнена, що готова почути їх усі.
Я хотіла, щоб на цій зустрічі була Юлія. Не лише тому, що вона була моєю піарницею і мала безпосередньо працювати з усіма подальшими наслідками, а й тому, що в ситуаціях, коли емоції починали переважати над здоровим глуздом, вона зазвичай залишалася тією людиною, яка могла подивитися на обставини тверезо. Я знала себе достатньо добре, щоб розуміти: якщо Андрій принесе щось справді серйозне, мені буде складно відразу відокремити факти від власних переживань. Юлія ж уміла це робити.
Артем, який увесь цей час перебував поруч, помітив мою нервозність, але не став розпитувати. Він лише кілька разів торкнувся моєї руки, наче нагадував, що я не сама, і це допомагало більше, ніж будь-які заспокійливі слова.
Коли нарешті пролунав дзвінок у двері, я мимоволі випросталася.
— Це, мабуть, Андрій, — сказала я, хоча й без того всі зрозуміли, хто саме приїхав.
Артем підвівся раніше за мене й пішов відчиняти. За кілька секунд я почула знайомий голос Андрія.
— Сподіваюся, ви не встигли тут організувати суд без мене, бо я, як людина, яка має принести найважливіші докази, хотів би хоча б мати можливість захищатися.
— Ти ще не встиг зайти, а вже вимагаєш адвоката? — відгукнувся Артем.
— Знаючи вашу компанію, краще перестрахуватися.
Я усміхнулася, хоча хвилювання нікуди не зникло. Андрій увійшов до кімнати з невеликою сумкою, привітався зі мною й поставив її біля дивана.
— Юлія скоро буде? — запитав він.
— Так, я попросила її приїхати. Хочу, щоб вона все почула особисто.
— Правильно. Нам сьогодні доведеться обговорити не лише те, що ми знайшли, а й те, що з цим робити далі.
У його голосі не було звичної легкості. Андрій умів жартувати навіть тоді, коли ситуація була далекою від веселощів, але зараз він виглядав зосередженим. Це лише посилило моє хвилювання.
Ми вирішили не починати розмову до приходу Юлії. Я поставила чайник, дістала чашки, а Артем допоміг розкласти на столі те, що ми підготували. Коли за кілька хвилин Юлія нарешті приєдналася до нас, я відчула полегшення. Вона привіталася, зняла пальто й одразу сіла поруч зі мною.
— Судячи з ваших облич, сьогодні буде не звичайна робоча зустріч, — зауважила вона, переводячи погляд з Андрія на Артема.
— Не звичайна, — підтвердив Андрій. — Але спершу пропоную всім налити чаю. Розповідь буде довгою.
Ми розсілися навколо столу. Андрій кілька секунд мовчав, ніби збирався з думками, а потім поклав перед собою телефон.
— Почну з Бориса, — сказав він. — Він продовжив працювати в охороні Валентина, і, як виявилося, це було правильне рішення. Після того як ми встановили, що в Валентина є сестра, Борис зосередився на тому, щоб з’ясувати, де саме вона перебуває і хто має до неї доступ. Йому вдалося дізнатися назву лікарні, у якій зараз лікується Юлія Бучковська.
— Тобто він підтвердив, що вона досі там? — уточнила я.
— Так. Але на цьому не зупинився. Я знайшов знайому, яка працює медсестрою в цій лікарні. Її звати Єлизавета, хоча всі називають її Лізою. Ми зустрілися, я пояснив, що саме мене цікавить, і домовився з нею про допомогу.
Юлія трохи насупилася.
— Ти маєш на увазі, що вона отримала доступ до медичних документів пацієнтки?
— Саме так, — відповів Андрій, не намагаючись прикрашати ситуацію. — Я розумію, що це порушення конфіденційності, і не збираюся робити вигляд, ніби все відбулося в межах правил. Ліза погодилася допомогти за винагороду, але поставила одну умову: її ім’я не повинно фігурувати ніде. Коли ми зустрілися вдруге, вона ще раз наголосила на цьому.
— І ти її запевнив? — запитала я.
— Так. Я пообіцяв, що її особистість залишиться поза цією історією. Вона не хоче проблем із лікарнею, і я не збираюся підставляти людину, яка погодилася ризикнути заради інформації.
Андрій зробив ковток чаю, а тоді продовжив:
— За словами Лізи, перше звернення Юлії до психіатра відбулося, коли їй було п’ятнадцять років. На той момент дівчина була надзвичайно замкненою, майже не спілкувалася з однолітками й часто відмовлялася виходити з дому. Але найбільше лікарів насторожували її скарги на те, що за нею хтось стежить. Вона не просто боялася залишатися сама. Вона була переконана, що хтось переслідує її, спостерігає за нею, стежить за кожним кроком.
— Це було підтверджено кимось? — запитала Юлія.
— Ні. Принаймні в тих матеріалах, які вдалося побачити Лізі, немає жодних відомостей про реальне переслідування. Йдеться саме про її власні переконання та скарги. Після звернення до лікаря вона проходила лікування. Приблизно через рік її стан стабілізувався, симптоми стали менш вираженими, і дівчина поступово повернулася до звичайного життя. Вона навіть вступила до коледжу.
Я опустила погляд на чашку. П’ятнадцять років. У цьому віці люди зазвичай думають про навчання, друзів, перші симпатії, плани на майбутнє. А Юлія вже тоді переживала щось настільки складне, що потребувала допомоги психіатра.
— А що було далі? — запитала я.
— Далі Борису вдалося отримати ще одну інформацію, але вже не з лікарні. Один із помічників Валентина виявився значно балакучішим, ніж можна було очікувати від людини, яка працює поруч із ним. Його звати Степан. Він давно працює з Валентином і, судячи з розмови з Борисом, знає про сімейні обставини значно більше, ніж більшість людей із його оточення.