Розділ ХХІ

POV Артем

Минув тиждень від Великодня.

Я досі згадував той день із теплом, яке важко було пояснити навіть самому собі. Не тому, що сталося щось надзвичайне. Навпаки, у ньому було багато простих речей: дорога, розмови, знайомий будинок, обличчя людей, яких я давно не бачив усіх разом, і Соломія поруч. Мабуть, саме ця звичайність і залишилася зі мною найдовше. Ми провели час разом, не намагаючись постійно повертатися до минулого, не з’ясовуючи, що означає кожен погляд чи випадковий дотик. І водночас я не міг не помічати, що після того дня щось у мені змінилося.

Я не став прокидатися наступного ранку з готовими відповідями на всі запитання. Не вирішив, що відтепер усе буде так, як колись, і не почав вимагати від Соломії якихось обіцянок. Чотири роки окремого життя не можна було просто викреслити. Ми надто добре знали, скільки всього залишилося між нами невисловленим, скільки рішень було прийнято окремо одне від одного і скільки часу знадобилося, щоб знову опинитися поруч. Тому я не хотів поспішати. Але й удавати, що нічого не відчуваю, більше не мав бажання.

Мій тиждень минув у звичному ритмі. Робочі зустрічі, переговори, документи, які потребували мого підпису, обговорення поточних питань із партнерами, телефонні дзвінки, що нерідко затягувалися довше, ніж я планував. Усе це було частиною мого звичайного життя, і останнім часом я навіть радів можливості зануритися в роботу. Вона вимагала уваги, не залишала багато простору для зайвих думок і давала відчуття контролю хоча б над тією частиною мого життя, де все залежало від конкретних рішень.

Та навіть посеред найнасиченішого дня я ловив себе на тому, що думками повертаюся додому.

До Соломії.

Іноді це траплялося під час зустрічей, коли хтось із присутніх надто довго пояснював очевидні речі. Інколи — дорогою між офісом і черговою діловою зустріччю. Я міг дивитися на екран телефона, перевіряючи повідомлення, і раптом усвідомлювати, що подумав зовсім не про роботу. Мені хотілося знати, як минає її день, чи вдалося їй зробити те, що вона планувала, чи не засмучує її чергова невдача в пошуках людей для майбутньої агенції.

Я не завжди запитував про це прямо. Не хотів перетворювати кожну нашу розмову на перевірку того, наскільки близько ми стали одне до одного. Проте дедалі частіше знаходив причини закінчити зустріч раніше, не затримуватися в офісі після завершення основних справ і повертатися додому тоді, коли ще залишався час провести вечір не наодинці з робочими документами.

Так минув майже весь тиждень.

Я не знав, чи Соломія звернула на це увагу. Хоча, якщо бути відвертим, сумнівався, що вона могла не помітити. Я надто добре її знав. Вона завжди помічала дрібниці, навіть ті, які інші люди пропускали повз увагу. Могла не коментувати їх, не ставити запитань, але це зовсім не означало, що вони залишалися для неї непомітними.

Можливо, вона вже зрозуміла, чому я почав повертатися раніше. Можливо, просто сприймала це як зміну мого робочого графіка. Я не міг знати напевно.

Але й приховувати свої наміри не збирався.

Я не хотів вигадувати причини, чому поспішаю додому, або створювати враження, що просто втомився від роботи й шукаю спокійнішого місця. Мені хотілося бути поруч із нею. Хотілося знову мати можливість провести вечір удома, поговорити про день, почути її голос не через телефон і не між двома робочими справами. Я не знав, до чого це нас приведе, але був готовий спробувати.

Можливо, цього разу все мало відбуватися повільніше. Без поспішних рішень і впевненості, що одного бажання достатньо, аби повернути те, що ми колись втратили. Але я вже не хотів залишатися осторонь і чекати, поки обставини самі визначать, що буде далі.

Того вечора я закінчив зустріч раніше, ніж планував. Останнє питання, яке потребувало мого особистого втручання, вдалося вирішити без додаткового обговорення, тож я зібрав документи й вирушив до Forma. Там залишалося узгодити кілька робочих деталей, які не хотілося відкладати на наступний день.

Я провів у приміщенні трохи часу, переглянув потрібні матеріали й уточнив деякі моменти. Саме тоді побачив Юлію.

Ми привіталися, обмінялися кількома словами, а згодом вирішили випити кави. Тепер вона займалася піаром нашої компанії, тому розмова досить швидко перейшла до роботи. Обговорили поточні завдання, кілька моментів щодо комунікації та те, що потрібно було врахувати найближчим часом. Юлія мала власне бачення деяких питань, я вислухав її пропозиції й уточнив те, що потребувало мого рішення.

Це була звичайна робоча зустріч, нехай і не запланована заздалегідь. Ми не поспішали, але й не затримувалися довше, ніж вимагала розмова. Коли кава закінчилася, я попрощався з Юлією та вирушив додому.

Дорогою зупинився біля квіткового магазину.

Спершу навіть не був певен, навіщо саме заїхав. Можливо, рішення з’явилося ще до того, як я звернув із дороги, але я не встиг його обдумати. Я залишив автомобіль неподалік і зайшов усередину.

У магазині було тихо. Біля входу стояли кілька готових букетів, а трохи далі флористка щось поправляла біля великої композиції. Я зупинився перед квітами, розглядаючи їх, і раптом відчув знайоме вагання.

Чи не буде це недоречним?

Ми з Соломією лише починали знову звикати до присутності одне одного. Я не хотів, щоб звичайний жест вона сприйняла як вимогу відповісти тим самим або як спробу прискорити те, до чого вона могла бути ще не готовою. З іншого боку, купити букет і просто подарувати його людині, якій хочеш зробити приємне, не означало вимагати від неї чогось у відповідь.

Я ще раз оглянув квіти й зрештою зробив вибір.

Коли вийшов із магазину, то відчув себе трохи дивно. Ніби зробив щось незначне, але водночас важливе для себе. Я поклав букет на пасажирське сидіння, обережно зачинив дверцята й продовжив дорогу.

Удома було спокійно. Соломія вже повернулася, а на кухні я помітив пакети з доставкою. Судячи з усього, вечерю вона вирішила не готувати, і я не став шукати в цьому нічого незвичного. Останніми днями її увага майже повністю була зосереджена на майбутній агенції.