Розділ XVII

POV Артем

Коли Соломія переступила поріг, я мимоволі випростався, хоча до цього сидів, відкинувшись на спинку дивана, і намагався зосередитися на тому, що розповідав Андрій. Ми обоє почули, як відчинилися вхідні двері, але, попри це, я не відразу перевів погляд на дружину. Мені вистачило кількох секунд, щоб переконатися: вона справді повернулася, з нею все гаразд і зараз вона стоїть перед нами, а не десь у Воловці, куди вирішила вирушити сама, не попередивши ні мене, ні власних батьків.

Я не знав, чого хотів більше: негайно підійти до неї, переконатися, що вона не постраждала, чи залишитися на місці й дати їй зрозуміти, наскільки сильно я хвилювався протягом останніх годин. Зрештою, я не зробив ні того, ні іншого, лише повільно підвівся, спостерігаючи, як Соломія знімає пальто й вішає його на гачок. Вона виглядала втомленою, але не розгубленою, і, зустрівшись зі мною поглядом, на мить затрималася біля дверей, ніби намагалася зрозуміти, наскільки серйозно я налаштований.

— Привіт, — тихо сказала вона.

— Привіт.

Між нами зависла коротка пауза, у якій було значно більше невисловленого, ніж могло вміститися в такому звичайному обміні словами. Я хотів запитати, як вона доїхала, чи встигла поїсти, чи не сталося дорогою нічого непередбачуваного, але всі ці запитання здавалися недоречними на тлі того, що я вже знав: вона поїхала на Закарпаття, зустрілася з Уляною й повернулася з інформацією, яка могла стати важливою для нашої справи. Водночас я не міг позбутися думки, що якби все пішло не так, як вона розраховувала, то зараз я міг би стояти тут і гадати, де її шукати.

— Ну що, — порушив тишу Андрій, підводячись із дивана, — я так розумію, що тепер нам нарешті розкажуть, заради чого ми всі сьогодні так хвилювалися.

Соломія перевела погляд на нього, і в її очах на мить з’явилося полегшення. Мабуть, вона теж розуміла, що якби ми залишилися наодинці відразу після її повернення, розмова могла б піти зовсім іншим шляхом. Я не збирався влаштовувати сцену перед другом, а ще менше хотів, щоб Соломія відчула себе загнаною в кут саме тоді, коли їй, імовірно, було про що розповісти.

— Так, — кивнула вона, проходячи до вітальні. — Але спочатку я хочу сказати, що все минуло не зовсім так, як я очікувала.

— Це вже звучить багатообіцяльно, — відгукнувся Андрій, знову сідаючи. — Зазвичай після таких слів або з’ясовується, що ми знайшли важливу зачіпку, або хтось вирішив перевернути все з ніг на голову.

— Сподіваюся, цього разу перший варіант, — відповіла Соломія.

Я помітив, як вона зупинилася біля дивана й на секунду глянула в мій бік. Можливо, чекала, що я почну розпитувати її про поїздку, вимагатиму пояснень або хоча б дам зрозуміти, що не збираюся просто так залишити цю історію без наслідків. І вона мала рацію: я хотів почути відповіді. Проте не зараз, не в присутності Андрія, який і без того витратив достатньо часу на наші проблеми, щоб я додавав до них ще й сімейні непорозуміння.

— Перед тим як ти почнеш, — сказав я, звертаючись до Соломії, — тобі потрібно зателефонувати батькам.

Вона здивовано підняла брови, ніби не відразу зрозуміла, про що саме я говорю.

— Моїм батькам?

— Саме їм. Вони вчора чекали на тебе, а сьогодні вранці досі не знали, де ти. Коли я приїхав до них, вони розповіли, що ти телефонувала й обіцяла приїхати, але так і не з’явилася. Вони почали хвилюватися, а я, зі свого боку, не знав, що їм відповісти, тому довелося вигадати історію про сюрприз до мого дня народження.

Соломія повільно опустила очі. Я бачив, як змінюється її вираз обличчя: спочатку здивування поступилося усвідомленню, а потім на щоках з’явився легкий рум’янець сорому.

— Ти сказав їм, що я готую тобі сюрприз?

— А що я мав сказати? Що їхня донька зібралася на Закарпаття, не попередила нікого про зміну планів і, схоже, вирішила, що всі навколо мають самостійно здогадатися, де вона перебуває? — Я вимовив це спокійно, без бажання образити її, але не приховував невдоволення. — Соломіє, ти могла хоча б зателефонувати й сказати, що не приїдеш. Твої батьки не повинні були дізнаватися про це від мене, та ще й після того, як я сам почав шукати тебе.

— Я знаю, — тихо відповіла вона.

— Ні, я не впевнений, що ти справді розумієш. — Я провів долонею по обличчю, намагаючись стримати роздратування, яке знову почало підніматися десь усередині. — Ти могла зателефонувати мені, могла написати Андрієві, могла хоча б залишити повідомлення. Але ти просто зникла, а ми гадали, що сталося і чи все з тобою гаразд.

— Артеме, я не хотіла, щоб хтось хвилювався.

— Результат виявився прямо протилежним.

Вона не стала сперечатися, і це, мабуть, роздратувало мене ще більше, ніж якби вона почала виправдовуватися. Я не прагнув почути формальне вибачення або переконатися, що вона визнає свою помилку. Мені хотілося зрозуміти, як вона могла настільки легко відкинути думку про те, що хтось іще може переживати за неї, особливо тепер, коли навколо нас відбувалися речі, які давно перестали бути звичайною історією про репутаційний скандал.

— Я зателефоную, — нарешті сказала Соломія. — Зараз.

Вона дістала телефон і відійшла трохи вбік, щоб поговорити з батьками без нашої присутності. Я не чув усіх її слів, лише окремі фрази, у яких вона пояснювала, що з нею все гаразд, перепрошувала за те, що не приїхала, і обіцяла розповісти про все пізніше. Судячи з її голосу, розмова давалася їй непросто, і я не міг не думати про те, що їй доведеться ще раз повертатися до цієї історії, коли вона зустрінеться з батьками особисто.

Коли Соломія завершила дзвінок і повернулася до нас, я вже трохи заспокоївся. Не тому, що проблема зникла, а тому, що принаймні тепер її батьки знали, що донька жива, здорова й перебуває вдома. Решту питань можна було вирішити пізніше, без поспіху та зайвих емоцій.

— Вони дуже хвилювалися? — запитала вона, зупинившись навпроти мене.

— Так.

— Я не хотіла…

— Я знаю, чого ти не хотіла, — перебив я, але відразу ж пом’якшив тон. — Просто наступного разу подумай не лише про те, що тобі потрібно зробити, а й про людей, які не знають, що відбувається.