Розділ XVI

POV Соломія

Середина березня принесла із собою перше справжнє відчуття весни. Зранку повітря ще залишалося прохолодним, а на тротуарах подекуди темніли залишки снігу, який ніяк не хотів остаточно поступатися теплу. Проте сонце вже світило інакше: довше затримувалося у вікнах, змушувало примружуватися, щойно виходиш надвір, і створювало оманливе враження, ніби найхолодніша частина року нарешті залишилася позаду.

Мабуть, у моєму житті теж настав схожий період. Не те щоб усе раптом стало простим і зрозумілим, — навпаки, запитань досі було значно більше, ніж відповідей. Проте я нарешті почала відчувати, що можу рухатися вперед, не озираючись щохвилини на те, що залишилося позаду. Мені більше не хотілося витрачати всі сили на спроби повернути контроль над обставинами, які вже змінилися. Натомість я поступово вчилася приймати нову реальність і шукати в ній можливості, про які раніше боялася навіть серйозно замислюватися.

Сьогодні був мій останній робочий день у Forma.

Я кілька разів подумки повторювала це речення, поки збиралася вранці, і щоразу воно звучало трохи незвично. За останні роки компанія стала для мене значно більшим, ніж просто місцем роботи. Тут минула чимала частина мого життя: я вчилася, помилялася, сперечалася, досягала перших серйозних результатів і поступово ставала тією людиною, якою була тепер. Тут були люди, до яких я звикла настільки, що іноді навіть не помічала, наскільки багато вони для мене означають. І хоча останні події назавжди змінили моє ставлення до деяких речей, вони не могли перекреслити всього хорошого, що я отримала за час роботи у Forma.

Я знала, що настав час іти, і це рішення більше не викликало в мене сумнівів. Не через образу, не через бажання комусь щось довести й навіть не тому, що після всього пережитого мені більше не хотілося повертатися до цього офісу. Просто я нарешті наважилася зайнятися власною справою, про яку думала вже не перший рік, але щоразу знаходила причини відкласти її на потім.

Моє піар-агентство досі перебувало на початковому етапі. Я вже мала чітке уявлення про те, яким хотіла бачити його в майбутньому, приблизно розуміла, з якими клієнтами прагну працювати, які послуги пропонуватиму та як вибудовуватиму команду. Проте між красивою концепцією і справжнім бізнесом, як виявилося, лежала величезна кількість дрібних, але необхідних рішень. Потрібно було шукати людей, проводити співбесіди, обговорювати умови співпраці, розподіляти обов’язки, продумувати внутрішні процеси й водночас не забувати про фінанси. Я могла годинами працювати над стратегією майбутнього агентства, але щойно доходило до організаційних питань, переді мною відкривалося ще кілька десятків нових завдань.

Саме тому одним із перших серйозних кроків стало рішення знайти HR-менеджера. І, здається, цього разу мені справді пощастило.

Олеся прийшла на співбесіду кілька тижнів тому. Їй було тридцять п’ять, вона мала приємну зовнішність, спокійну манеру спілкування й ту рідкісну здатність слухати співрозмовника, не перетворюючи розмову на демонстрацію власної компетентності. Вона не намагалася справити на мене враження гучними словами про ефективні команди та сучасні методи управління персоналом. Натомість ставила конкретні запитання, уточнювала деталі й чесно говорила про те, що вміє, а над чим їй іще потрібно працювати.

Мені це сподобалося відразу. Під час нашої першої розмови я зрозуміла, що Олеся знає про скандал, який розгорнувся навколо мене. Було б наївно очікувати іншого: інформація встигла розійтися далеко за межі мого звичного професійного кола. Я навіть не стала вдавати, ніби не розумію, чому вона так уважно добирає слова, коли ми торкаємося моєї попередньої роботи, а зрештою прямо запитала, чи не стане ця історія для неї проблемою.

Олеся на мить замислилася, а потім відповіла, що її цікавить не кількість пліток навколо потенційної керівниці, а те, наскільки серйозно та ставиться до власної справи. Вона не збиралася вдавати, що нічого не чула, проте й не бачила сенсу відмовлятися від цікавої пропозиції лише тому, що навколо мене виникли неприємності. Мені сподобалася її відвертість, а ще більше — те, що вона не намагалася ні виправдати мене наперед, ні змусити пояснювати кожну подробицю.

Я не знала, чи вдасться нам побудувати ідеальну команду, але вже за перші дні співпраці зрозуміла: з Олесею ми принаймні можемо говорити прямо. Вона не боялася перепитувати, якщо чогось не розуміла, і не чекала, що я вирішуватиму кожну дрібницю замість неї. Навпаки, досить швидко почала пропонувати власні рішення, а деякі організаційні питання взагалі закрила раніше, ніж я встигла про них згадати. Це було приємне відчуття — розуміти, що не обов’язково все тримати на власних плечах, хоча я й досі ловила себе на бажанні перевірити кожну деталь.

Можливо, саме цього мені й бракувало раніше. Я звикла брати на себе відповідальність, контролювати процеси й перевіряти навіть те, що можна було спокійно довірити іншим. У Forma така звичка частково допомагала мені працювати, але тепер, коли я починала власну справу, мусила навчитися іншого. Якщо я хотіла створити повноцінне агентство, а не просто самостійно працювати під гучнішою назвою, мені потрібно було вміти будувати команду й довіряти людям, яких сама обирала. Олеся стала першим кроком у цьому напрямку, а другим було моє звільнення з Forma.

Усі справи я передавала Юлії.

Це рішення виявилося складнішим, ніж я очікувала, хоча сама Юлія сприйняла його набагато спокійніше, ніж я могла припустити. Ми довго обговорювали поточні проєкти, клієнтів, домовленості, які ще потрібно було завершити, і ті питання, що неминуче виникатимуть уже після мого відходу. Я передала їй документи, пояснила нюанси окремих проєктів і розповіла про домовленості, які не завжди можна було знайти в офіційних звітах. Юлія уважно слухала, часом щось занотовувала, а іноді зупиняла мене запитаннями, без яких я могла б пропустити важливу деталь.

— Ти розумієш, що я тепер можу телефонувати тобі серед ночі, якщо знайду якийсь сюрприз у цих документах? — запитала вона одного разу, переглядаючи чергову папку.