Розділ XV

POV Соломія

До середини лютого зима встигла трохи втомитися від самої себе. Сніг іще лежав уздовж доріг, подекуди збирався високими бруднуватими кучугурами біля тротуарів, а в затінку будинків і під деревами зберігався майже незайманим, проте сонце вже затримувалося на небі довше, і навіть у найхолодніші дні в повітрі відчувалося щось невловимо весняне. Місто поступово поверталося до звичного ритму після зимових свят: кав’ярні знову наповнювалися людьми, офіси оживали, на дорогах більшає машин, а ранкові вулиці вже не здавалися такими сонними, як у перші дні січня.

Я теж намагалася повернутися до звичного ритму, хоча моє звичне життя тепер мало досить дивний вигляд.

Час від часу я допомагала з робочими питаннями «Форми», передусім із тими, що стосувалися завершення проєкту автомобільного салону Артема. Це була робота, у якій я могла зосередитися на конкретних завданнях, планах і рішеннях, де результат залежав від того, наскільки уважно я все прорахую, як вибудую комунікацію та чи зможу передбачити можливі труднощі. Мені подобалося знову відчувати себе корисною, повертатися до того, що я вміла робити добре, але цього все одно було недостатньо.

Я сумувала за повноцінною роботою.

За ранковими зустрічами, під час яких усі говорять одночасно й ніхто не хоче визнавати, що запропонований ним план не спрацює. За нескінченними повідомленнями, терміновими дзвінками, таблицями, дедлайнами та необхідністю встигнути зробити за один день те, на що в інших людей ішов тиждень. Навіть за складними клієнтами, які спочатку відмовлялися від кожної ідеї, а потім через кілька днів поверталися й просили реалізувати саме її.

Найбільше ж я сумувала за відчуттям, що сама будую щось своє.

Мрія про власну PR-агенцію нікуди не зникла. Навпаки, останнім часом я дедалі частіше поверталася до неї подумки, прикидала майбутні витрати, продумувала структуру команди, переглядала нотатки, які колись робила для себе, і навіть почала складати список потенційних клієнтів. Я ще не була готова оголосити про запуск, та й обставини навколо мене навряд чи можна було назвати сприятливими для гучних починань, проте мені хотілося вірити, що колись ця історія залишиться позаду й я зможу знову зосередитися на власному майбутньому.

Поки що ж у моєму житті було забагато незакритих питань.

І, здавалося, щоразу, коли я знаходила відповідь на одне з них, з’являлися ще три.

Після нашої розмови в старій квартирі минув приблизно місяць. Тієї ночі, на початку січня, ми з Артемом нарешті дозволили собі сказати одне одному речі, які роками залишалися невисловленими. Я досі не знала, як саме назвати те, що змінилося між нами після того вечора, але точно розуміла: ми вже не могли вдавати, ніби нічого не сталося. Ми почали трохи уважніше слухати одне одного, рідше ховатися за звичними відповідями й частіше замислюватися над тим, що насправді стоїть за словами співрозмовника.

Це не означало, що ми раптом перестали бути людьми з непростою спільною історією. Не означало, що всі образи зникли, що минуле більше не боліло або що наш теперішній шлюб перестав бути тим, чим був від самого початку. Ми не прокинулися наступного ранку іншими людьми й не отримали чарівної можливості переписати все, що сталося між нами.

Просто вперше за довгий час ми спробували не захищатися одне від одного.

І, як виявилося, це було набагато складніше, ніж я могла уявити.

Але, мабуть, саме тому останні кілька тижнів здавалися мені важливими.

Я почала помічати, що Артем частіше запитує мою думку не лише тоді, коли йдеться про роботу або справу, яку нам необхідно вирішити разом. Він міг поцікавитися, як минув мій день, чи вдалося мені відпочити, чи я вже поїла, а іноді просто надсилав якесь повідомлення, не пов’язане ні з чим терміновим. Я теж поступово перестала сприймати кожне його запитання як спробу контролювати ситуацію або взяти на себе відповідальність за те, з чим я цілком могла впоратися самостійно.

Ми вчилися спілкуватися заново.

І, що було особливо дивно, іноді в нас це виходило краще, ніж у перші місяці нашого першого шлюбу.

Можливо, ми нарешті подорослішали. Можливо, нас змінили роки окремого життя, помилки, втрати й досвід, який кожен переживав самостійно. А можливо, тоді, коли ми були одружені вперше, ми надто поспішали жити разом і надто мало часу витратили на те, щоб зрозуміти, ким є кожен із нас поза межами тих почуттів, які колись здавалися достатніми для всього.

Я не знала відповіді.

І, чесно кажучи, боялася надто довго затримуватися на цих думках.

Бо що більше я замислювалася над тим, як змінилися наші стосунки, то складніше мені було визначити, де закінчується звичка піклуватися про людину, з якою колись ділила життя, і починається щось інше.

Особливо тепер, коли наша спільна справа знову повертала нас до минулого.

Кілька тижнів тому Андрій розповів нам про результати розмови свого агента з Глібом. Тоді ми отримали важливу частину пазла, але вона не пояснила всього. Навпаки, тепер було зрозуміло, що скандал, який зруйнував мою репутацію, мав набагато більше передумов, ніж я могла припустити, а люди, яких я колись вважала близькими, могли бути пов’язані між собою значно тісніше, ніж здавалося.

Ми домовилися не поспішати з публічними заявами. Я не збиралася знову опинятися в ситуації, коли доводиться виправдовуватися перед людьми, які вже вирішили, що знають усю правду. Якщо я хотіла відновити своє ім’я, мені потрібні були не здогадки, не чутки й не емоційні звинувачення, а докази, які витримали б найприскіпливішу перевірку.

І саме тому я погодилася на пропозицію Юлі провести вихідні за містом.

День святого Валентина цього року припадав на вихідні, і Юля з Андрієм, які, за їхніми власними словами, не мали жодних романтичних планів, вирішили, що не збираються проводити його вдома, сумуючи через власну самотність. Вони запропонували нам із Артемом приєднатися до них і провести кілька днів у будинку біля озера.