Розділ XIV

POV Соломія

Місто ще зберігало зимовий настрій і залишки святкової атмосфери. На вулицях подекуди білів сніг, у вітринах кав’ярень мерехтіли гірлянди, а на центральних площах ще не встигли прибрати всі новорічні прикраси. Проте звичне життя поступово поверталося до свого ритму. Люди знову поспішали на роботу, ранкові затори ставали дедалі довшими, а кав’ярні наповнювалися відвідувачами, які після свят поверталися до своїх звичок.

Мені теж бракувало офісу.

Я сумувала за робочою атмосферою, за зустрічами, за можливістю розв’язувати складні завдання й бачити результат власних зусиль. Мені хотілося якнайшвидше владнати всі справи, які досі залишалися незавершеними, і нарешті відкрити власну PR-агенцію. Я вже достатньо довго жила в очікуванні слушного моменту, і тепер, коли переді мною почали з’являтися нові можливості, мені дедалі складніше було сидіти склавши руки.

Час від часу я допомагала Forma із поточними справами, передусім із проєктом автомобільних салонів Артема. Там залишалося чимало роботи: потрібно було узгодити окремі деталі, завершити підготовку матеріалів і простежити, щоб реалізація проєкту відповідала початковим домовленостям. Я не збиралася кидати справу на півдорозі, особливо коли вже стільки в неї вклала.

Та все одно мені цього було мало.

Я хотіла знову відчути себе незалежною, мати власний робочий простір, команду й проєкти, які обиратиму сама. Хотіла прокидатися вранці з розумінням, що наближаюся до своєї мети, а не просто чекаю, поки обставини нарешті дозволять мені рухатися далі.

Можливо, саме тому новини, які приніс Андрій на початку тижня, так сильно мене зачепили.

Він прийшов без попередження, хоча ми давно домовилися, що в питаннях, які стосуються минулого скандалу, не варто поспішати з висновками. Я саме працювала над документами для Forma, коли почула дзвінок у двері. Побачивши Андрія, відклала ноутбук і запросила його до вітальні.

Спочатку ми поговорили про справи. Він розповів про кілька робочих питань, я поділилася тим, що вдалося зробити з проєктом автомобільних салонів. Але досить швидко я помітила, що Андрій прийшов не лише для звичайної розмови.

— У мене з’явилася цікава інформація, — нарешті сказав він.

Я відклала чашку.

— Судячи з твого виразу обличчя, цікава вона не в тому сенсі, що хтось знайшов загублений гаманець.

— На жаль, ні. Хоча я б віддав перевагу саме такій історії. Менше роботи.

— Тоді розповідай.

Андрій трохи нахилився вперед.

— Один із моїх агентів нещодавно зустрівся з Глібом. У барі. За його словами, зустріч виглядала випадковою, але мій хлопець не втратив нагоди поговорити з ним про деякі речі.

Я відчула, як усередині щось напружилося.

Ім’я Гліба викликало в мене надто багато неприємних асоціацій. Я давно не чула про нього нічого конкретного, але це не означало, що забула його роль у подіях, які колись зруйнували мою репутацію.

— І що він розповів?

— Спочатку нічого особливого. Вони випили, поговорили про справи, а згодом випили ще. Коли Гліб уже не надто добре розумів, хто саме ставить йому запитання, агент обережно перевів розмову на Уляну й старий скандал.

Я повільно видихнула.

— І Гліб заговорив?

— Досить відверто. Виявилося, що Уляна купила в нього інсайдерську інформацію про Миколу. Заплатила за неї великі гроші.

Я насупилася.

— Він знав, для чого їй ця інформація?

— Ні. Принаймні так стверджує. Для нього це була просто вигідна угода. Він отримав гроші й не надто цікавився, що Уляна збирається робити з інформацією.

Я відчула, як у грудях повільно наростає обурення.

— Тобто він продав їй відомості, навіть не замислюючись про наслідки?

— Саме так. А вже пізніше дізнався, що Уляна використала їх, щоб підставити тебе.

— І його це не зупинило?

Андрій похитав головою.

— За словами агента, Гліб не надто переймався тим, що сталося. Він не відчував особливої відповідальності за твою долю. Але згодом зрозумів, що може заробити на ситуації ще раз. Почав шантажувати Уляну, погрожуючи розповісти всім, хто насправді стояв за скандалом.

Я відкинулася на спинку дивана.

— Який же він…

Я не закінчила речення. Не тому, що не могла підібрати слова, а тому, що жодне з них не здавалося достатнім.

— Уляна деякий час платила йому, — продовжив Андрій. — А потім перестала відповідати на дзвінки й фактично зникла. Гліб більше нічого не зміг із неї отримати.

— А що з ним самим?

— Кар’єра в нього не склалася. Наскільки нам відомо, він має кілька невеликих кав’ярень за кордоном і час від часу повертається додому. Цього разу він теж приїхав ненадовго.

Я мовчала, намагаючись осмислити почуте.

— А доказів у вас немає? — запитала нарешті.

Андрій дістав телефон.

— Є дещо краще, ніж просто переказ розмови. Мій агент записав її на диктофон. Ми вже прослухали запис і перевірили, чи можна розібрати слова. Більша частина розмови цілком зрозуміла.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Я заплющила очі на кілька секунд. У голові крутилися десятки думок, але всі вони зводилися до одного: можливо, нарешті з’явився шанс дізнатися правду.

— То що тепер? — запитала я.

— Тепер потрібно знайти Уляну. Ми маємо зрозуміти, що саме вона знала, чому вирішила використати цю інформацію проти тебе й чи були в неї спільники. Не хочу, щоб ми поспішили з оприлюдненням, а потім з’ясувалося, що половина історії нам невідома.

Я кивнула. Мені й самій не хотілося повторювати помилок людей, які колись зробили висновки, не маючи повної картини.

— Я не хочу, щоб це знову перетворилося на публічне з’ясування стосунків, — сказала я. — Якщо ми збираємося відновити моє ім’я, то маємо зробити це правильно. Не просто показати всім запис і сподіватися, що цього буде достатньо.

— Саме тому я й прийшов до тебе, перш ніж щось робити далі. Ми нічого не оприлюднюватимемо, поки не зберемо всі докази й не розберемося в ситуації повністю.