Розділ XIII

POV Артем

Львів давно не бачив такого грудня.

Сніг лежав на дахах, підвіконнях і широких карнизах старих будинків, огортав дерева вздовж вулиць і вкривав бруківку тонким білим шаром. Мороз щипав за щоки, а повітря було таким прозорим, що навіть звичайні вулиці здавалися декораціями до зимової казки. Увечері місто особливо нагадувало листівку: вітрини світилися теплими вогнями, на площах мерехтіли гірлянди, а з боку різдвяного ярмарку долинала музика.

Я дивився на все це крізь вікно своєї квартири й ловив себе на думці, що давно не звертав уваги на те, яким красивим буває місто наприкінці року.

Раніше грудень означав для мене підсумки, зустрічі з партнерами, закриття фінансових питань і нескінченні телефонні дзвінки. Навіть свята часто ставали ще одним пунктом у календарі, який потрібно було вчасно виконати. Цього року справи нікуди не зникли, але вперше за довгий час я не хотів проводити останній вечір грудня в офісі.

Можливо, річ була в тому, що вдома на мене чекали гості. А можливо, у тому, що вдома тепер була Соломія.

Я відвернувся від вікна й оглянув вітальню. Біля стіни стояла ялинка, яку ми прикрасили ще на початку грудня. Соломія наполягла на теплих вогниках, скляних кульках і кількох старих іграшках, які зберігалися в мене в коробці ще з дитинства. Я спершу не надто розумів, навіщо діставати їх, коли можна купити нові, але вона знайшла кожній місце й пояснила, що не все старе потрібно викидати лише тому, що воно пережило кілька переїздів.

Я тоді нічого не відповів. Можливо, тому, що її слова стосувалися не тільки ялинкових прикрас.

З кухні долинув звук металевої ложки, яка впала на підлогу, а за ним — голос Соломії:

— Артеме, ти випадково не бачив великий салатник? Білий, із золотистим обідком.

— Якщо він не втік із квартири, то має бути в шафі.

— Дякую за неймовірно корисну підказку.

Я усміхнувся й пішов на кухню.

Соломія стояла біля стільниці в темно-зеленій домашній сукні, поверх якої накинула світлий кардиган. Волосся зібрала в недбалий пучок, а кілька пасом вибилися біля скронь. Вона саме розкладала нарізані овочі по контейнерах, намагаючись звільнити місце для решти страв.

На столі вже стояли миски з підготовленими інгредієнтами, дошки, ножі й кілька тарілок, які чекали своєї черги. Здавалося, на кухні побував невеликий, але дуже організований шторм.

— Ти впевнений, що ми запросили чотирьох людей, а не цілий офіс? — запитала вона, помітивши мене.

— Оксана з Павлом, Андрій і Юлія. Четверо.

— Тоді поясни, чому в нас їжі на випадок, якщо місто залишиться без постачання на тиждень.

— Я не втручався в меню.

— Саме тому в тебе ще є шанс дожити до вечора.

Я підійшов до верхньої шафи, дістав білий салатник із золотистим обідком і поставив поруч із нею.

— Ось твій утікач.

— Дякую.

Вона забрала посуд, а я мимоволі затримав погляд на її обличчі. Соломія виглядала спокійною. Останнім часом це траплялося частіше, хоча я знав, що спокій не означає відсутності проблем. Розслідування просувалося повільніше, ніж нам хотілося, а історія з Миколою та звинуваченнями на її адресу нікуди не зникла.

Просто сьогодні вона вирішила не дозволяти всьому цьому зіпсувати свято.

Я поважав це рішення.

— Ти вже перевірив, чи все купили? — запитала вона.

— Так.

Соломія підняла на мене очі.

— Точно?

— Ти питаєш так, ніби я повернувся з магазину з двома пакетами повітря.

— Я питаю так, бо в нас традиція. Щороку хтось щось забуває.

— Цього року я вирішив не ставати частиною традиції.

— Дуже шляхетно.

Вона повернулася до стільниці, а я перевірив повідомлення на телефоні. Від Андрія прийшло коротке: вони виїхали й будуть за двадцять хвилин. Оксана написала, що Лея вже вдома з бабусею Аліною, а Микита категорично відмовився йти спати раніше, бо хотів зустріти Новий рік разом із батьками.

Я відповів Андрієві, що чекаємо, і поклав телефон.

— Гості скоро, — повідомив я.

— Тоді не стій посеред кухні. Візьми келихи й віднеси у вітальню.

— Слухаюся.

— І не забудь ті, що для безалкогольних напоїв.

Я зупинився біля дверей.

— Ти серйозно думаєш, що я не відрізню келих для шампанського від склянки для соку?

— Я думаю, що ти можеш узяти всі келихи, поставити їх на стіл, а потім виявити, що забув відкрити пляшку води.

— Ти недооцінюєш мої здібності.

— Я оцінюю їх на підставі багаторічних спостережень.

У її голосі не було справжньої шпильки. Лише звична інтонація людини, яка знає тебе достатньо добре, щоб не витрачати зайвих слів.

Я забрав келихи й поніс їх у вітальню.

Дивно, як швидко можна звикнути до присутності людини, з якою колись ділив кожен день, а потім роками намагався не згадувати, наскільки природно вона вписувалася у твоє життя.

Ми знову жили разом уже кілька тижнів. Точніше, трохи більше ніж півтора місяця минуло від нашого повторного шлюбу. Зовні все виглядало просто: колишнє подружжя дало одне одному другий шанс, пережило складний період і вирішило бути разом.

Насправді все було значно заплутаніше.

Іноді мені здавалося, що ми непогано справляємося з нашою домовленістю. Інколи — що ми лише навчилися не ставити зайвих запитань.

Та сьогодні я не хотів думати про контракт, строки чи те, що станеться, коли потреба в нашому шлюбі зникне.

Сьогодні був Новий рік.

І я хотів, щоб вечір минув добре.

Дзвінок у двері пролунав саме тоді, коли Соломія закінчувала розкладати закуски.

Першими прийшли Оксана й Павло. Оксана зняла рукавички ще на сходовому майданчику, а щойно переступила поріг, одразу почала розповідати, як довго вони шукали місце для паркування.

— Я тобі кажу, Павле, ще п’ять хвилин — і я б залишила машину біля самої опери.

— А потім ми б зустрічали Новий рік, оплачуючи штраф, — спокійно зауважив її чоловік.

— Зате з гарним краєвидом.